2007-го року я закінчив виш, переїхав жити до іншого міста. Саме там, в період, коли шукав роботу, чимало часу проводив онлайн, і серед вхідної пошти отримав інвайт від приятеля зареєструватись на ВКонтакті, а ще за декілька днів - від іншого знайомого - такий же інвайт - на реєстрацію у Facebook. Скінчилось тим, що зареєструвався в обох сервісах, але до 2009-го активно використовував лише ВКонтакті. Саме завдяки цьому російському аналогу американського Фейсбука на власному досвіді дізнався, що таке викрадення паролів, злам акаунтів, фейковий рейтинг та усілякі CSS-моддінги і атаки. На деякі проміжки часу доводилось навіть не користуватись мережею, де принципи ліберального - дуже вже ліберального - ставлення до безпеки призвели до того, що протягом тижня в стрічці оновлень "ламались" десятки акаунтів "френдів" і йшло "вкидання" фішингових чи троянських посилань. З часом рівень безпеки зріс, але як у тому анекдоті "но осадок-то остался".
2009-го року я перейшов на Facebook і Twitter, керуючись не лише прагненням чогось нового, але й тим, що рівень безпеки даних на цих сервісах був на той час вищим (принаймні, на Facebook; Twitter лише цього року зумів вчасно справлятись із такими явищами як падіння серверів від напливу юзерів чи поширення шкідливих посилань і фрагментів коду). І ось сьогодні, 21 вересня 2010 року, одночасно відбувається дві - як для мене - знакові події. Перша: на очі трапляється стаття у Telegraph, присвячена тому, що через заплутаність налаштувань приватності та статус публічної події за умовчанням 14-річна дівчинка запросила до себе на день народження замість 15 осіб понад 20 тисяч бажаючих. А друга подія: майже одночасно із читанням статті в Твіттері стається те, що на Хабрі вже охрестили "#twitter-xss": можливість скористатись "дірою" в коді верстки старої версії Твіттеру (нагадаю - вже тиждень тільки і розмов, що про New Twitter, в якому мають поєднатись начебто Twitter, TwitPic, можливості HTML5 і багато інших "плюшок"). А сьогодні завдяки експериментам народних умільців із кодом можна було побачити в стрічці як ось такі приємні картинки:
так і відчути на собі неприємні випадки переходу за невідомими посиланнями чи побачити спливаючі вікна із текстом різного характеру. Навіть автоматичні ретвіти були, коли мишку у веб-інтерфейсі підвести до посилання. І ось тоді я зрозумів хлопців із Diaspora.
Ми надто довірились централізованим сервісам в питаннях контролю за безпекою та контентом. Кожен раз, ставлячи "я згоден" чи тиснучи "ОК" під правилами користування сервісом чи умовами безпеки того чи іншого сайту чи сомережі, ми тим самим відкриваємо доступ стороннім людям та технологіям до певної частини своїх даних та інструментів, якими оперуємо.
Це не означає, що треба стати параноїком, видалити всі акаунти, вимкнути Інтернет і викинути ноутбук у вікно. Це лише означає, що користувачам потрібні рішення та платформи, які - на кшталт Diaspora - стануть проектом, який самі користувачі будуть в змозі контролювати і адаптовувати під свої потреби.
Погодьтесь, що більшість із вас використовує соцмережі та мікроблоги для спілкування із певним обмеженим колом осіб (за власними спостереженнями це - не більше 40-60 осіб нерегулярно і не більше 10-20 осіб - регулярно із усього списку контактів). Шлях від контактів "із усіма" до створення контактів "із вибраною групою" лежить через епізоди, аналогічні тим, що мали місце на ВКонтакті 2 роки тому чи сьогодні у Твіттері.
Люди прагнуть спілкуватись не лише "наживо". Але це не означає, що ці ж люди прагнуть, аби у них за спиною "тусувалась" ціла купа випадкових знайомих чи сторонніх осіб. Одночасно із тим - обгороджувати парканом себе не станеш: адже тоді щоденно треба буде тільки тим і займатись, що фільтрацією контенту та контактів.
Відкритість - це добре. Але коли вона переростає в анархію із скріптів у вашій стрічці чи в публічний ризик "засвітити" ваші дані у Facebook чи Foursquare, тоді над питанням відкритості варто поміркувати.
Замовити хостинг Додати прес-реліз Придбати аудиокниги
No comments:
Post a Comment