Недочитані "Записки українського самашедшого"

Початок року з точки зору вітчизняного книговидавництва - це суцільне обговорення твору Ліни Костенко. А як тільки "Кабі.нет" зробив такий собі "літературний лінч" цієї книги - все, почалося. "Лінолюби" - як їх назвав Олег Покальчук - почали просто "в яростє" котитись хвилею по блогах, ЗМІ та виданнях і захищати, захищати, захищати...

Щоб не плавати в цьому всьому, вирішив почитати і скласти власну думку з цього приводу, без рецензентів, критиків та фанатів. Роман же, живий же класиком написаний, і перший раз, коли про книжку говорять навіть українські телеканали.

І почав читати. І не дочитав. І на половині книжки відчув, що твір починає - як-то кажуть - "грузити" своїм ниттям та депресухою. Може, треба було випустити такий соціальний памфлет - бо це не роман, це потік свідомості з соціальним самолінчуванням якийсь - років 5 тому: тоді ця книга була б актуальна, крута і навіть "в тренді". А зараз я, пересічний читач, не-фанат Ліни Василівни, змушений був продиратись крізь безкінечні закільцьовані пасажі довкола смерті Ґонґадзе; крізь флешбеки до "революції на граніті" та того, яка у нас "ніяка" держава і люди - суцільне безвольне бидло (ні, там прямого такого нема, але як ще назвати ці десятки сторінок про те, що "люди нічого не хочуть", "сірі постаті", "а куди ж ви дивились, теж мені, мужчини", "жінки усі знають" і узагальнень тьма темна); крізь самоприниження героя; крізь дилетантське змішування програміста із системним адміністратором і фемінізму із самокритикою, які дозволяє собі автор без жодного докору сумління (а чого, можна ж деталі і не пропрацьовувати, нащо в соціально "значимому" творі деталі робити достовірними). Продиратись крізь очевидні дрібні маразми типу сисадміна, названого програмістом, який цікавиться гороскопами, комплексує з приводу статевого життя та виховання сина і якимись жіночими очима дивитись на світ, в якому чоловіки та жінки окремо по поличках розкладені, а людей в цілісному баченні - нема (назвіть мені хоча б одного працюючого реального, з життя, програміста з таким типом мисленням - я візьму ці слова назад). Продиратись крізь сиру масу слів та літер, шукати там "ну а що ж нам каже автор" - і бачити, що нічого, крім "у нас все погано, у нас нема майбутнього, у нас люди не такі, у нас країна не така, у нас вони і ми, ми і вони" і далі і далі.

Коли ти 20 сторінок читаєш це, потім 50 сторінок, потім більше сторінок - то в тебе відчуття, що до тебе прилипла жуйка. Літературна жуйка з гірким присмаком. А я хотів книжку почитати, а не жуйку пожувати. А вийшла жуйка. Вибачте. Ліно Василівно, краще б Ви і далі писали віршовані твори.