Про модернізацію по-українськи: країна ксерокопій

Українські можновладці обіцяють, що поїзд з краю в край буде йти 4-5 годин. Обіцяють, що до 2012-го року країну покриє безпровідний шкільний інтернет разом із нетбуками та планшетами в кожну сільську школу. Обіцяють готелі та дороги (щоправда, до 2012-го року навряд чи встигнуть - але обіцяють).

Проте - перші ніж раптом у нас тут Шанхай та Сингапур постане на уламках аграрної економіки - дуже хотілося побачити би на власні очі, як країна Україна перестане бути країною ксерокопій.

Реально: на вулиці 2011-й рік - а ти для походу в будь-яку організацію, установу, відомство маєш надати стос ксерокопій (та ще й в кількох екземплярах). Причому 80% установ не мають ксерокс-пункту на місці, тому ксерокопії треба йти робити "десь", за власні гроші (добре, що банки та телеком-оператори роблять це самі і безкоштовно в процесі оформлення твоїх договорів). В цифровий час доводиться постійно плодити нескінченні кілограми паперу (в розрахунку на рік життя), який - до того ж - займає місце, погано зберігається, віднімає додатковий час на бюрократичну тяганину. А якщо паперовий документ губиться - то його треба відновлювати. Таке враження, що Інтернет, інтранет, єдині програмні комплекси для документообороту - це все не існує для українських чиновників на місцях. Та й не може існувати: грошей та устаткування на це не було, немає і не передбачено.

Чи потрібні швидкісні поїзди та платні траси в країні, де в 50 км від обласного центру вже ніде взяти не-паперовий документ і треба з усього зробити ксерокопію?