Коротко - про 23 лютого

Тих, хто служив в РА (з 1918 по 1991) - вітаємо 23 лютого.

Тих, хто служив в УА (з 1991 по цей час) - вітаємо 6 грудня.

За історичним трактуванням того, чому це - не "День захисника вітчизни" в розумінні "чоловіків - захисників Батьківщини" йдемо сюди

14 жовтня - День українського козацтва. Цілком можна вітати чоловіків.

Свої інтернети, не-своя держава

Інтернет робить життя дуже зручним: потрібні тобі люди опиняються на відстані кількох кліків миші, потрібні тобі сайти та ресурси - в одному списку, проти небажаних гостей можна закрити коменти, використати фільтри, приватність чи інший віртуальний банхаммер. Фактично розвиток усіх фільтрів та гнучких налаштувань призвів до того, що в кожного користувача є тепер "свої інтернети". Хочеш бачити котіків та новини гламуру - бачиш; хочеш позбутися "блондинок", "колишніх" та заяложених цитат - позбуваєшся.

Будь-яку соціальну мережу чи сервіс можна перефільтрувати і налаштувати підписки так, щоб світ здавався сповненим лише розумних, цікавих, небайдужих та творчих людей. Щоб проекти були з приємним дизайном, цікавим контентом та якісною музикою на твій смак. Щоб розвиток інтелектуальної складової доповнював візуальне оформлення тощо тощо etc. etc.

Але разом із оцими "своїми інтернетами" утворююється інформаційна ілюзія, що світ в цілому і твоя країна зокрема складаються виключно із приємних, розумних та адекватних людей (а не з тих корумпованих негідників, злочинців, покидьків та божевільних, яких показують в телевізійних новинах, ток-шоу чи про яких пишуть у друкованих ЗМІ). Що немає "совку" в обслуговуванні, дизайнів "вирви-око", хамовитих кондукторів, недолугих продавчинь, бюрократії в держустановах та неприбраних тротуарів, людей, з якими немає про що говорити чи книжок, 90% з яких не хочеться брати до рук.

В кожного із нас є вже "свої інтернети". Та чи є при цьому своя держава? За яку не соромно. В якій не скорочують курс вивчення власної історії в школах. В якій прем'єр не пропонує запустити "бібліобуси" з книжками по селах замість того, щоб відновити там лікарні і побудувати нормальні дороги. В якій заради сина президента не перекривають центральні магістралі столиці. В якій в черзі лікарні ти не відчуваєш себе пропащим; а зустрівшись надвечір із патрулем людей у міліцейській формі, не намагаєшся перейти на інший бік вулиці "щоб бува чого не трапилося".

Мимоволі хочеться процитувати одного із героїв "Истории русских медиа": "Они даже поют сейчас - и то шепотом". Поки освоїли всі цікаві онлайн-сервіси, соцмережі та прекрасні веб-сайти і блоги, втратили оффлайн-гідність, оффлайн-чесність та оффлайн-перспективу. А не варто. Бо онлайн - то лише доповнення до нашого оффлайн-життя.

"Перли" моїх університетських викладачів (2002-2007)

Розчищаючи HDD, наткнувся на давно забутий і абсолютно епічний файл: протягом 5 років ми з друзями в університеті збирали викладацькі фрази, обмовки та інші "перлини словесності", почуті під час семінарів та лекцій. 5-тиріччю з моменту закінчення МДГУ ім. П. Могили присвячується :)

Идея "1 день - 1 пост" не удалась

Думаю, по прошествию уже 6 дней без новых записей можно смело заявить, что проект "365" (1 пост каждый день в течение года) провален, увы. Хватило меня всего на 34 дня (ну хоть немногим больше месяца, и то ОК :) )

А причин всего три. Первая: недостаточная организованность. За день бывает столько всего разного, рутинного и связанного с интернетом, что вечером садиться и писать что-либо нет уже никаких сил и желания. А заставлять себя вести блог "ради галочки" - это вообще странная затея.

Вторая причина: "нет контента". Ради 1 фотоснимка или короткой мысли / наблюдения / ссылки интересной целый пост в блоге создавать как-то нерационально.

И третья: микроформаты мне удобнее. Для быстрых замечаний, наблюдений, фотоснимков, мнений о чем-то увиденном или прочитанном идеально подходят мне все эти твиттеры, фейсбуки и гуглоплюсы. А для каких-то более предметных и развернутых мыслей уже использую блог. И потому - чтоб не плодить дубликат микроформатов в блоге - и записей новых не хватает в таком объеме, чтобы каждый день что-то большое записывать.

Так что извините кто следил за моим "365" (если такие были): дальше будут обычные старые добрые записи (когда лтдбры, когда не очень), без четкой "обязаловки" по календарю.

365 (33-34): Про "хакерів", "правосуддя" та масовий психоз

Останні три доби пересічний українець не їсть, не п'є, не переживає за танцьопіснєкулінарно-шоу, не переймається політикою в Савіка Шустера, не ділить церкви між патріархатами і не опікується ціною на газ.

Останні три доби пересічні українці говорять про те, як важко тепер буде жити без єдиного в країні "доступного та зручного" - ба, "соціально значимого" - сайту, адже закрили EX.UA. Заслужені "підприємці у вигнанні", політологи, пророки, психологи (добре хоч не астрологи) - і звичайно, юристи, журналісти та стартап-підприємці дають різні оцінки тому, що в Україні закрито найбільший файловий обмінник. При цьому якось оминаючи увагою те, що було конфісковано й сервери цілком декларовано легального Megogo (і саме їх правоохоронці демонстрували на камеру у численних відео-сюжетах, які вчора поширювались телеканалами).

В мене враження, що те, що трапилося - це найгірша проблема. Тобто стан доріг, медицини, бродячі пси та вивезення сміття у містах, рівень соціальної незахищеності - ніщо не здатне створити атмосферу для конструктивних вимог для захисту / поновлення своїх прав. Але варто лише виключити сайт, яким до вчора користувався ледве кожен третій чи четвертий - і все, бунт, ідіть і клацайте, "тисніть лайк та ретвіт, ура-а-а"(тм).

Цей масовий психоз дуже-дуже схожий на ажіотаж навколо книги Ліни Костенко років півтора тому; на шум навколо "ТогоХтоПройшовКрізьВогонь" (хто придумав таку дурнувати назву, до речі?); на істерію про те, що "всі сірі айфони від завтра відключать".

Ніхто не впадає в ступор, істерику та "нарізання коментів" під час суспільно важливих речей (на кшталт медицинської чи освітньої реформи, зміни моделі оподаткування; визначення транспортних маршрутів). Ніхто не впадає в праведний гнів і не погрожує акціями протесту та DDOS-атаками скажімо ось через це. Адже для цього потрібно витягти голову з того місця, куди її зазвичай запихають пересічні українці, починаючи боротись за "права" шляхом лайків та ретвітів. Ну, про диванних активістів колись вже писав.

PS: яке щастя, вашу безкоштовну "кістку демократії" повернули і навіть син "самого" звернув увагу на проблему. Ви можете більше не протестувати. Втім, взагалі - а чи був протест як такий? Чи не було "много шума из ничего", до того ж - інспірованого не в останню чергу, аби відвернути увагу від більш незручних тем. Стратегія "два кроки вперед - один назад" робить свою справу: питання знищення архівів не помітили, питання знищення файлообмінника натомість - помітили, пишуть про революцію, про перемогу (OMG), про здобутки, навіть порівнюючи навіщось із подіями листопада-грудня 2004 року. Люди, та чи ви при розумі? Єдиний спосіб усунення ось цих і подібних речей та явищ - це відвикання від звички боротись за "кістку демократії" і починати робити щось не лише в блогосфері чи на сторінках газет.

365 (32): Об УПА, знании своей истории и мудаках

В приведенном далее видео-сюжете речь идет о том, что это отразится на изучении УПА и истории нашей страны. Вы посмотрите, а потом продолжим:



Тетя-мудак, которая в кадре, считает, что "у Вітчизняній війні загинуло набагато більше", поэтмоу госархивы старее 60 лет надо уничтожить. Дядя-мудак - он же министр образования и науки - уже давно инспирирует все эти вещи по пересмотру и уничтожению архивов. Но помимо того, что власти хотят фальсифицировать историю (а каким бы ни было отношение ваше или мое к этой странице истории, но она была и ты ее никуда не денешь и не приукрасишь под голубые или триколорные флаги), таким шагом - уничтожения архивных документов в любом их состоянии очень легко добиться взращивания поколения людей, которые вообще ничего своего не знают и не помнят.

Я на сегодняшний день знаю всего 7 поколений в роду в целом и 5 поколений - назад, в прошлое, аж до времен крепостного права. Как этого удалось добиться? Изучением архивов. Сохранением и розыском документов, который проводили моя мама, мои родственники, моя троюродная бабушка (которая - к слову - прошла концлагеря и эмиграцию и даже в Аргентине сохранила и спустя годы привезла много документов: от аусвайсов до еще царского времени паспортов). А теперь представим, что постановление, которое проталкивают нардепы сегодня, заработает. В какой архив вы сможете обратиться, чтобы узнать больше о своем прадеде? А ни в какой. Потому что 60 лет назад - это военные годы ХХ века. И всё. Всё, что за 1941-м, автоматически исчезнет.

В нашей стране и так напрочь отсутствует культура исторической памяти и национальной идентификации. Проблема изучения правды об УПА - это такая крохотная и далеко не самая ключевая часть того, что по сути может стать национальной проблемой. Современным украинским властям, очевидно, хочется вырастить из поколения тех, кому сейчас 15-20, стадо без корней и прошлого - это же так удобно: "безхатченками" же легче управлять, они не могут уповать на историю своего народа (потому что ее не будет).