Свої інтернети, не-своя держава

Інтернет робить життя дуже зручним: потрібні тобі люди опиняються на відстані кількох кліків миші, потрібні тобі сайти та ресурси - в одному списку, проти небажаних гостей можна закрити коменти, використати фільтри, приватність чи інший віртуальний банхаммер. Фактично розвиток усіх фільтрів та гнучких налаштувань призвів до того, що в кожного користувача є тепер "свої інтернети". Хочеш бачити котіків та новини гламуру - бачиш; хочеш позбутися "блондинок", "колишніх" та заяложених цитат - позбуваєшся.

Будь-яку соціальну мережу чи сервіс можна перефільтрувати і налаштувати підписки так, щоб світ здавався сповненим лише розумних, цікавих, небайдужих та творчих людей. Щоб проекти були з приємним дизайном, цікавим контентом та якісною музикою на твій смак. Щоб розвиток інтелектуальної складової доповнював візуальне оформлення тощо тощо etc. etc.

Але разом із оцими "своїми інтернетами" утворююється інформаційна ілюзія, що світ в цілому і твоя країна зокрема складаються виключно із приємних, розумних та адекватних людей (а не з тих корумпованих негідників, злочинців, покидьків та божевільних, яких показують в телевізійних новинах, ток-шоу чи про яких пишуть у друкованих ЗМІ). Що немає "совку" в обслуговуванні, дизайнів "вирви-око", хамовитих кондукторів, недолугих продавчинь, бюрократії в держустановах та неприбраних тротуарів, людей, з якими немає про що говорити чи книжок, 90% з яких не хочеться брати до рук.

В кожного із нас є вже "свої інтернети". Та чи є при цьому своя держава? За яку не соромно. В якій не скорочують курс вивчення власної історії в школах. В якій прем'єр не пропонує запустити "бібліобуси" з книжками по селах замість того, щоб відновити там лікарні і побудувати нормальні дороги. В якій заради сина президента не перекривають центральні магістралі столиці. В якій в черзі лікарні ти не відчуваєш себе пропащим; а зустрівшись надвечір із патрулем людей у міліцейській формі, не намагаєшся перейти на інший бік вулиці "щоб бува чого не трапилося".

Мимоволі хочеться процитувати одного із героїв "Истории русских медиа": "Они даже поют сейчас - и то шепотом". Поки освоїли всі цікаві онлайн-сервіси, соцмережі та прекрасні веб-сайти і блоги, втратили оффлайн-гідність, оффлайн-чесність та оффлайн-перспективу. А не варто. Бо онлайн - то лише доповнення до нашого оффлайн-життя.