про дитинство

дитинство - це мабуть, єдиний час, від якого залишається стільки фотографій на папері, стільки альбомів і стільки зошитів. це єдиний відрізок часу, за який тобі не соромно, тому що коли ми малі, ми не вміємо до пуття соромитись. це був час, коли можна було боятись певних речей, а інші речі - неприховано любити. час, коли не треба було нічого придумувати, бо все існувало само собі, йшло так, як і мало бути. а ще - це час, який інколи згадувати не дуже хочеться, а інколи тобі кортить знову стати малим, і не перейматись нічим із того, про що ти маєш думати тепер настільки часто.

я себе можу пригадати років із 4-х - 5-ти. я дуже добре пам'ятаю, скільки радості було, коли мені тато зібрав машину, з педалями (нинішні кіндери вже не знають, що то за цяцька - машина з педалями). в ней був закритий корпус, я побив об той корпус усі коліна, ходив із синцями, але було весело і кльово, адже то був не якийсь велосипед три колеса, а машина!! :) потім в мене ще була машина а-ля болід Ф-1, тільки з відкритою рамою, в неї було зручно сідати, не було закритого корпуса, а педалі дозволяли їй розганятись до шаленої (як для 5-річної дитини) швидкості, тато за мною ледве встигав бігти :)

коли мені було років 6, я себе добре пам'ятаю у різних дитячих лікарнях. відвар з ізюму та курага - це два смаки, які в мене стійко асоціюються із реанімацією. того що тобі нічого більше не можна, і ти можеш їсти і піти перші днів 2 лише це. і пригадую, як мама вічно скрізь зі мною була. навіть у так званих лікарняних "боксах". а ще період 6-7 років - це жахливе горнило радянської педіатрії, антисанітарні умови, багато нахабства та корупції, якійсь добрі і не дуже тьоті і дяді у білих халатах, особливий запах лікарняних коридорів (карболка, спирт, хлор та ліки від серця). а ще - необхідна звичка мити руки милом, не їсти нічого немитого, і взагалі знати, що майже все, що звикли втовкмачувати в себе радянські діти, - усе це тобі тепер не можна.

7 - 8 років: перший раз у перший клас. фотографії того часу - від карапуза до худюсінького хлопчика, який ледве не світиться на фото - менше ніж 3 роки. школа, школа, рідний дім: захворів на кон'юнктивіт, і то було жахливо. взагалі, чогось майже до 5-го класу дитинство - то незліченні хвороби, яких було забагато навіть для десятка дітей молодшого шкільного віку.

а потім середні класи. спокійна домашня дитина мирно сидить біля приймача "Радіотехніка" і слухає першу у місті FM-радіостанцію "Радіо Set", яка тоді крутила повні альбоми та концерти Metallica, Nirvana, Offspring, The Prodigy. А ще нікому невідомого тоді рокопопсового миколаївського музиканта Кіма Брейдбурга та гурт "Діалог". а взимку ми брьохаємо снігом замість уроків, граємо у футбола на морозі (який був надзвичайною екзотикою на українському півдні) і кидаємось сніжками у трактора. а ще мамі роблять операцію, і той період залишає по собі багато часу, коли я був сам-на-сам із собою, своїми думками, своїми помилками і бажанням, щоб вона якнайскоріше одужала. і не розумію, чому і в тата, і в мами наодинці часто бувають сльози.

а потім старші класи. і спроба вести "незалежний" спосіб життя. а ще тоді я знову "посадив" свою багатостраждальну печінку, вчинив багато дурощів та капостей, розмальовував парти у школі кульковою ручкою, ледь не врізав дуба опісля святкування повернення однокласника зі Штатів. а ще було весело, дивно, дико, і тепер від того всього трішки сумно.

а потім дитинство закінчилось. воно непомітно закотилось у якийсь далекий куток, і той куток запорошило пилом спогадів, забуття, змін, призабутих подій та облич. і лише альбоми зі старими фотками, здебільшого чорно-білими, наклеєними на картон (нинішні діти скоро не будуть знати навіть, що таке "картон", а не те що про такі альбоми). дитинство закінчилось так само раптово, як закінчується все, що викликає у тебе теплу задумливу посмішку. і якщо хтось запитає "чи хотів би ти повернутись туди?", я відверто відповім: "ні, ніколи". але чорно-білі фото однаково залишаться зі мною, навіть якщо тепер я бачу їх вкрай рідко...