Флешбек: Євромайдан у Вінниці, грудень 2013-го (фото)

Перша половина грудня 2013-го назавжди залишиться ось такою:

Миколаїв зразка 2007 року (багато фото)

Здається, я ніколи не закінчу розбирати фото-архіви на HDD за 2005-2008 роки :) Сьогоднішня порція старих фото - про місто, де я народився і виріс. Про Миколаїв. Трохи більше 5 років, як я покинув місто на Півдні і перебрався до міста в Центральній Україні; при цьому обидва міста стоять на одній і тій же річці: на Південному Бузі. Буквально за 2-3 дні до остаточного переїзду (десь 5-8 липня 2007 року) трохи прогулявся районом, де жив, зробив пару світлин + ще відшукав в інших альбомах декілька знімків. І ось знову натрапив на них за 5 років.

Це наприклад, міська новорічна ялинка, практично від часів мого дитинства вона завжди мала однаковий вигляд, 2007 рік не став виключенням (грудень 2006-го):

 Далі - тоді ще не так давно оновлений Каштановий сквер (він напевно "імені когось", але в народі - для немісцевих - він "Каштановий", бо там багато каштанів росло завжди (цікаво, чи ростуть досі; якщо вірити Яндекс.Картам та Панорамам - то ростуть):

 Художники і 5 років тому продавали перед ним картини (грудень 2006 року):

 Шматочок вулиці Радянської в кадрі (історично вона мала назву "Соборна", але сувора комуністична дійсність... ну ви в курсі...)

 А це - вечірнє небо із вікна моєї кімнати. Мешкали ми з 1991 по 2007 рік на 8-му поверсі багатоповерхівки "общажного" типу, і вікна виходили на схід; тому фраза "прокидатись разом із сонцем" мені була дуже знайома :)

 Приблизно із 2005 року південне місто почали накривати сніжні зими. Причому не під Новий рік, а десь ближче до другої половини лютого - початку березня. Власне, ось і фотодоказ (до речі, на місці ось того невеличкого магазину тепер, здається, бізнес-центр на 4 чи 5 поверхів; а ще до того магазину на цьому місті був просто невеличкий сквер):

 Один із символів Миколаєва - міська телевежа (знято навесні 2007 року):

 А це - вид на Південний Буг із мого улюбленого місця в яхт-клубі (це вже червень 2007 року; цікаво, чи збереглися ще й досі ті лавочки на пірсі):

 В соь цьому будинку я прожив 22 роки від самого народження (фото - початок липня 2007 року):

 Причому останні 15 років "миколаївського періоду" - в одній і тій же квартирі на 8 поверсі:

 Дерева по дорозі до школи (все забуваю їхню назву):

 А це - власне школа. 22-га Миколаївська ЗОШ із поглибленим вивченням англійської мови і т.д. і т.п. Знімок зроблено 8 чи 7 липня 2007 року:

 Хоча в ось цій красивій відреставрованій будівлі ми не вчились: її відновили за 2 роки після того, як ми школу закінчили: десь 2004-го. А до того пару поколінь випускників закінчили навчання у непримітному сірому цегляному корпусі, котрий знаходиться позаду ось цієї краси. А ця краса була взагалі страшненькими руїнами (причому в стані "страшненькі руїни" я пам'ятаю 22 школу приблизно року так з 1988-1989: там в дворі росли прекрасні абрикоси, і мене тато туди гуляти водив):

 А це - запеклі конкуренти в міському чемпіонаті з бейн-рингу в шкільні часи: економічний ліцей № 2 (фото теж на початку липня 2007-го):

 Зайшло сонце за хмари і зіпсувало кадр: трамвайні колії до яхт-клубу та центрального міського стадіону (можливо, за 5 років там вже все відреставрували, а може й ні; район Центрального парку):

 А ось цією розбитою дорогою мене ще років так в 10-12 тато часто водив на баскетбольний майданчик в дворах Сухого Фонтану. Правда, з мене баскетболіст не вийшов: через проблеми із серцем суворо заборонили мені лікарі займатися "стрибучо-бігаючими" видами спорту:

 До речі, на фото зверху ліворуч від цієї дороги колись стояли робітничі бараки, де жили (недовгий період, але жили) мої дідусь та бабуся (татові батьки). Вже 2007 року там навіть залишків руїн та старих будинків практично не залишилось: все поглинув мікрорайон із модними червоно-білими 16-ти та 10-типоверхівками. А це - одні із численних сходів до яхт-клубу, котрі натикані по усьому простору між центральним входом до нього та Варварівським мостом (прийнамні, так було 2007 року):

 Ну і сам Варварівський міст:

 Вид на річку Південний Буг та елеватор (липень 2007 року; "горізонт завалєн" традиційно вже - знімалося "на ходу" цифромильницею):

 А це - міський річковий вокзал (цікаво, чи він досі існує). Колись до всіх цих причалів приходили одночасно від 3 до 5, а то й 7 "ракет" із величезною кількістю людей з передмістя та дачних ділянок. Станом на липень 2007 року зникли не лише "ракети", але й останні ознаки цивілізованого життя навколо цієї будівлі, лише поруч виник якийсь двохрівневий ресторан:

 Причали яхт-клубу (липень 2007 року):

 Адміністративна будівля яхт-клубу (історична, між іншим, їй щось там під сотню років чи більше; липень 2007 року):

 Стадіон "Евіс" (чи Центральний міський стадіон), він же - найбільший ринок секонд=хенду та нових речей в "буремні 90-ті", коли увесь оцей відкритий простір було затикано металевими столами та палатками в 3 ряди, і тут продавали "турцію", "польшу" та "дефіцити":

 Площа перед стадіоном та міським готелем:

 Шматочок проспекту Леніна, центральної вулиці міста (липень 2007 року):

 А це - вулиця Фрунзе, зовсім поруч із будинком, де жив (тоді після нещодавньої реконструкції, 2007 рік):

 Вид з вінка моєї кімнати влітку та навесні був до 2007 року ось таким:

 Площа біля Вічного вогню перед облрадою. Сюди водять покладати  квіти всіх випускників вишів:

 Ну і на завершення - ось таке веселеньке авто в осінню пору (листопад 2006 року):

Кажуть, тепер там стало більше МАФів та торгових точок, більше рекламних "бордів" та машин. А ще 5 років минуло, змінилися всі ми і змінилося багато чого. Залишилися фото і частинка того моменту як доказ "як то колись було".

про дитинство

дитинство - це мабуть, єдиний час, від якого залишається стільки фотографій на папері, стільки альбомів і стільки зошитів. це єдиний відрізок часу, за який тобі не соромно, тому що коли ми малі, ми не вміємо до пуття соромитись. це був час, коли можна було боятись певних речей, а інші речі - неприховано любити. час, коли не треба було нічого придумувати, бо все існувало само собі, йшло так, як і мало бути. а ще - це час, який інколи згадувати не дуже хочеться, а інколи тобі кортить знову стати малим, і не перейматись нічим із того, про що ти маєш думати тепер настільки часто.

я себе можу пригадати років із 4-х - 5-ти. я дуже добре пам'ятаю, скільки радості було, коли мені тато зібрав машину, з педалями (нинішні кіндери вже не знають, що то за цяцька - машина з педалями). в ней був закритий корпус, я побив об той корпус усі коліна, ходив із синцями, але було весело і кльово, адже то був не якийсь велосипед три колеса, а машина!! :) потім в мене ще була машина а-ля болід Ф-1, тільки з відкритою рамою, в неї було зручно сідати, не було закритого корпуса, а педалі дозволяли їй розганятись до шаленої (як для 5-річної дитини) швидкості, тато за мною ледве встигав бігти :)

коли мені було років 6, я себе добре пам'ятаю у різних дитячих лікарнях. відвар з ізюму та курага - це два смаки, які в мене стійко асоціюються із реанімацією. того що тобі нічого більше не можна, і ти можеш їсти і піти перші днів 2 лише це. і пригадую, як мама вічно скрізь зі мною була. навіть у так званих лікарняних "боксах". а ще період 6-7 років - це жахливе горнило радянської педіатрії, антисанітарні умови, багато нахабства та корупції, якійсь добрі і не дуже тьоті і дяді у білих халатах, особливий запах лікарняних коридорів (карболка, спирт, хлор та ліки від серця). а ще - необхідна звичка мити руки милом, не їсти нічого немитого, і взагалі знати, що майже все, що звикли втовкмачувати в себе радянські діти, - усе це тобі тепер не можна.

7 - 8 років: перший раз у перший клас. фотографії того часу - від карапуза до худюсінького хлопчика, який ледве не світиться на фото - менше ніж 3 роки. школа, школа, рідний дім: захворів на кон'юнктивіт, і то було жахливо. взагалі, чогось майже до 5-го класу дитинство - то незліченні хвороби, яких було забагато навіть для десятка дітей молодшого шкільного віку.

а потім середні класи. спокійна домашня дитина мирно сидить біля приймача "Радіотехніка" і слухає першу у місті FM-радіостанцію "Радіо Set", яка тоді крутила повні альбоми та концерти Metallica, Nirvana, Offspring, The Prodigy. А ще нікому невідомого тоді рокопопсового миколаївського музиканта Кіма Брейдбурга та гурт "Діалог". а взимку ми брьохаємо снігом замість уроків, граємо у футбола на морозі (який був надзвичайною екзотикою на українському півдні) і кидаємось сніжками у трактора. а ще мамі роблять операцію, і той період залишає по собі багато часу, коли я був сам-на-сам із собою, своїми думками, своїми помилками і бажанням, щоб вона якнайскоріше одужала. і не розумію, чому і в тата, і в мами наодинці часто бувають сльози.

а потім старші класи. і спроба вести "незалежний" спосіб життя. а ще тоді я знову "посадив" свою багатостраждальну печінку, вчинив багато дурощів та капостей, розмальовував парти у школі кульковою ручкою, ледь не врізав дуба опісля святкування повернення однокласника зі Штатів. а ще було весело, дивно, дико, і тепер від того всього трішки сумно.

а потім дитинство закінчилось. воно непомітно закотилось у якийсь далекий куток, і той куток запорошило пилом спогадів, забуття, змін, призабутих подій та облич. і лише альбоми зі старими фотками, здебільшого чорно-білими, наклеєними на картон (нинішні діти скоро не будуть знати навіть, що таке "картон", а не те що про такі альбоми). дитинство закінчилось так само раптово, як закінчується все, що викликає у тебе теплу задумливу посмішку. і якщо хтось запитає "чи хотів би ти повернутись туди?", я відверто відповім: "ні, ніколи". але чорно-білі фото однаково залишаться зі мною, навіть якщо тепер я бачу їх вкрай рідко...