Флешбек: Євромайдан у Вінниці, грудень 2013-го (фото)

Перша половина грудня 2013-го назавжди залишиться ось такою:

Про українську навколокнижну онлайн-тусовку

Очільниця українського видавництва істеричить капсом в соцмережі, наче 16-тирічна школярка, через звинувачення спільноти в тому, що вони "позичили" обкладинку для україномовного видання. Блогери з'ясовують стосунки ненастанно, замість стати до праці над якимось значущим проектом і не марнувати час один одного. Автори онлайн-проектів навколокнижкової тематики настільки заклопотані та поважні персони, що вважають за непотрібне відповідати на листи та запити в соцмережах. Українські бібліотеки створили сайти та електронні скриньки не знати для чого: адже вони однаково не відповідають на цих адресах нікому. Знаєте, скільки бібліотек відповіли на пропозицію зробити про них матеріал в проекті із 20+ тисяч підписників в соцмережах? Дві. Дві з 12 вже розісланих листів. Уявляєте картинку: безкоштовно самі до вас стукають люди і кажуть: "Чуваки, ми хочемо розповісти про вашу історію, показати все найкраще, показати вас аудиторії молодих і недурних людей, котрі люблять та поважають літературу". А ви такі: "Та ну нах, що це таке, якийсь інтернет..." - і йдете далі шелестіти картками в своєму запиленому книгосховищі.

На Спільнокошті краудфандять паперову книжку. Знову. 2013-й рік на дворі, молодь має щонайменше 1 електронний пристрій, на якому читає книжки. Востаннє я бачив людину, котра купувала паперову книжку, 2 місяці тому. І то був підручник (бачите, в нас Міносвіти досі сидить в кам'яній добі і ще не в курсі, що то є - електронні книжки). Але ж краудфандери наче не належать до старперів в дешевих піджаках, звідки ця непереможна віра в папір?

Навколокнижкова індустрія в Україні борсається у багні та самозакоханості. Якби ж то були лише оффлайн-видавництва: інтернет-ресурси хворіють на ту ж хворобу.

7 років я ненастанно шукаю проекти українською, які б вибивались з цього багна. Політичний контент почуває себе непогано; решта загинаються за півроку-рік після старту. Приємні винятки - це Inspired, "Читомо", "ЛітАкцент" та "Казкарка". Контент-проекти зі стрижнем, які б пережили останні 5 років чи були створені в останні 5-7 років, на цьому закінчуються. І це сумно. Чи є в цьому якісь причини? Окрім фінансових, є пасивність, лінощі та манія величі - головні хвороби Уанету. І я, на жаль, не знаю, чи зміниться ця ситуація.

Гейтс, Цукерберг та інші - про те, чого не вчать у школах / вишах

Ініціатива захочення молоді до програмування та створення стартап-бізнесів Code.org оприлюднила у лютому цікаве відео про те, чого не вчать у школах на думку провідних підприємців та ІТ-експертів, і чого варто було би вчити насправді (а також - цікаві історії з минулого Цукерберга, Гейтса та інших):



І в якості P.S.:

5 мифов о жизни, которым учат в вузах

Copyright Shutterstock
Давайте признаемся честно: кроме нескольких хороших друзей, ряда интересных знакомств, студенческих вечеринок и умения делать шпаргалки и вести конспекты отечественная система образования ничего не дает. Вы проводите в вузе 4-5-6 лет - и выходите оттуда с дипломом в одной руке и целым мешком иллюзий и завышенных…

Про візуальну ідентифікацію та орієнтування у місті

В нас напередодні святкувань Дня Європи встановили в кількох місцях у центрі ось такі покажчики напрямків та відстані до найближчих архітектурних, культурних чи історичних пам'яток із зазначенням відстані, назв та гербом Вінниці (написи англійською та українською мовами). І тут мені спало на думку, що не завадили би для сучасних туристів ще й QR-коди: ти натискаєш на єдину кнопку свого смартфону - і ось тобі на екрані коротка анотація із Вікіпедії чи із сайту, присвяяченого історії міста, про конкретний об'єкт. За умови, коли гіди в дефіциті, а не всі відвідувачі міста замовляють екскурсії чи купують туристичні буклети, це доволі зручно.

Взагалі як на мій дуже дилетантський погляд, візуальна ідентифікація, брендинг міст (якщо хочете), зучність орієнтування в місті, в яке ти приїжджаєш, в Україні здебільшого знаходиться на доволі низькому рівні (перші кроки - схожі ось на цей - вже роблять, але це - радше поодинокі приклади, аніж закономірність). Між тим, саме за рахунок ось таких дрібних речей будь-яке - навіть відносно невелике, навіть індустріальне / провінційне / туристично непривабливе містечко чи селище можна зробити зрозумілішим для людей, дружнім до оточення (надто, коли місцеві мешканці в Україні частіше воліють насупившись, щось буркнути чи відповісти, що не знають до пуття, як пройти туди чи дістатись сюди; а приїжджим усе одно потрібно дізнатись напрямок чи дістатись до якогось певного місця / споруди / закладу).

А як у вашому місті / населенному пункті із цим справи? (чув непогані відгуки про нові таблички та покажчики у Львові, щось чув про Одесу, не знаю, що зараз із цим у Києві та інших містах)