про загадки, які сам собі загадуєш

життя схоже на книгу, яку ти ще не читав: ти гортаєш його, ніколи не знаючи, що тебе чекає на наступній сторінці. в залежності від прочитаних чи непрочитаних рядків ти викреслюєш чи дописуєш рядки, або вони часом викреслюються самі. це ніби загадка, яку ти загадав собі сам, а розгадки ще немає.

слова - то пісок. як, ЯК я можу передбачити рух піску?!? читаючи сотні книг про стосунки, людей і життя, нічому не навчаєшся, тому що коли загадка, яка є для тебе важливою над інші, виникає перед тобою, все - ти пропав, ти почуваєшся дурнем. вчитись НЕ БУТИ егоїстом для того, щоб зіткнутись із необхідністю ним БУТИ, і постійна черга чергових запитань до самого себе схожа на солодкий трунок чи на джерельну воду для розуму.

давайте так: НЕ говориш про те, про що насправді хочеш сказати. НЕ мрієш і НЕ плануєш. НЕ торкаєшся тем, які можуть викликати у тебе напад чогось людського. того, про що тебе навчили НЕ казати, тому що це - гра. this game has no name it will never be the same (c) і гра триває, вона перекочується людьми, неначе ударна хвиля від вибуху людських помилок. ми оптимізуємо все навколо, пишемо і говоримо лише про актуальне, необхідне та тематичне. ми відмовляємо собі у нестандартних сценаріях, у закоханості, у коханні, у дурницях, у розмовах до ранку, у дзвінках в чужі країні, у листуванні, у почутті себе, у нахабстві бути відвертим і бути собою, у нетематичності, у романтиці. дедалі більше ми забуваємо про свої відчуття та оптимізуємось під "інстинкти переможців", під "жінки люблять сильних чоловіків", "чоловіки люблять сильних жінок", "стосунків надовго не існує", "книжки швидко набридають", "кіно зараз не вміють знімати", "блоги не місце для щирості", "веб оптимізовано", "політика - це фігня" і решту НЕ. культивування табу, оптимізації та показухи. грай. безліч масок. тисячі ролей. грай. грай, чорти б тебе узяли, і ніколи не кажи, що ти НЕ хочеш грати когось, крім ролі БУТИ СОБОЮ. і ми граємо. щоденно. вам не набридло?