Эпоха неопределившихся

Возьмем тот же социализм в Союзе - человек рос с детства в атмосфере определенности: он родился, его отдавали в ясли, детский сад, потом школа. Он знал, что если учиться хорошо, то потом первым возьмут в октябрята, потом в пионеры, потом в комсомольцы. Если он закончит школу с отличием - то его примут нормально без взяток и прочей возни в институт, он возглавит какую-то комсомольскую ячейку или секцию по шахматам или что-то такое (структурную единицу какую-то).

Если у него есть голова на плечах - то в институте он тоже будет учиться хорошо, поэтому потом получит нормальное распределение после вуза и получит работу по специальности с гарантированным окладом и трудовой книжкой.

Работая по специальности, он будет получать премии и даже станет ударником соцтруда или каким-то начальником: карьерно расти сможет к 30 годам и т.д. Потом - квартира, семья, стенка, ковры, телевизор, машина "Москвич", холодильник "Саратов", дача, пенсия и т.д. И всё это в цикле. Из поколения в поколение: определенность, понятность происходящего (исключив "перегибы" идеологии и пропаганду, само собой).

Теперь посмотрим на наше время и поколение. Мы подбираемся к 30-ти. Мы росли и учились примерно в одно время. Социальные условия для большинства (не для всех, но для 70%) были примерно идентичные: сначала спекулятивно-голодные 90-е, потом относительно спокойные "нулевые", теперь инновационные "десятые". Росли в квартирах и домах еще от советских времен, учились по правилам и требованиям уже пост-советским, начинали работать по капиталистическо-европейским правилам. В итоге - социально-культурная и карьерная дифференциация и перспективы крайне разные (зачастую - диаметрально разные). Вплоть до того, что примерно каждый третий из моих сокурсников работает вообще не по специальности, полученной в вузе (в т.ч. - и я). Каждый пятый - работает как фрилансер (т.е. по сути нелегально и без каких-либо перспектив роста или там уверенности в дне завтрашнем; в т.ч. - и я). Каждый 10-й при этом еще и возможно вынужден получать второе или дополнительное образование, никак не связанное с первым, т.к. рынок труда попросту "выкинул" его на берег ожидания вакансий (либо вбросил его в среду, где конкуренция очень высокая или текучесть кадров большая).

Повсюду неопределенность и путаница: в карьере, в перспективах личностного и профессионального роста (человек на одной и той же позиции более 2 лет попросту начинает тупеть, если не растет сфера его задач). В отношениях тоже путаница: только наше поколение, росшее с детства на одних ценностях, на практике столкнулось с другими, а выработало для себя третьи ценности (или их суррогаты). Откуда ж в такой атмосфере взяться ощущению полноты личности и отсутствия вечного кризиса?

(из разговора)

Означает ли это, что модель, когда "вождь думает за всех", а "партия решила" - это лучше? Нет. Являюсь ли я сторонником той "стабильности та покращення", которые нам уже второй год скармливают под разными соусами, по сути прикрывая бестолковость и метания? Нет.

Но определенности всё равно не хватает. Нет определенности в налоговом, таможенном, трудовом, социальном законодательстве. Вроде бы трудовые книжки отменены, но вроде как стаж даже в новом НК и Трудовом кодексе есть. Пенсию накопи себе сам, но негосударственное пенсионное страхование никто не регулирует и единых правил игры и системы гарантий нет. Медицина вроде бы не бесплатная, но не платная и не страховая, т.к. со страховым полисом можно идти куда угодно, только не в госклиники (да и частные тоже предпочитают брать живыми деньгами). Система кредитования жилья, ведения малого бизнеса, налоговых льгот - это вообще тихий ужас: на бумаге существует, на практике представляет собой темный лес или не работает вообще.

По-моему, не определились не только мы (кем быть, что делать, какой жизненный путь выбрать). Не определились те, кто управляет, принимает решения, занимает большие красивые кабинеты и дает красивые пустословные пресс--конференции. Эпоха неопределившихся, похоже, куда хуже эпохи великих перемен из знаменитого китайского проклятия.

В очікуванні матчу з Англією

Євро-2012 не принесло в Україну очікуваних великих надходжень від туризму та HoReCa; дороги та транспортне сполучення в масі своїй не стали кращими; ціни на готелі та житло в аренду не стали нижчими; а європерспективи для нашої держави поки що так і залишаються перспективами (і то - далекого післявиборчого майбутнього, до яких повернуться не раніше 2013, а то й 2014 року - за умови зміни Кабміну та влади в цілому).

Що ж тоді приніс нам цей чемпіонат? Для чого тоді його проводили? За моїми спостереженнями, наслідків декілька.

Вперше за 20 років стадіон у Донецьку, заповнений вщерть, в єдиному пориві від початку і до кінця разом виконав гімн своєї держави, не боючись класти руку на серце і не соромлячись національного прапора (якого практично не побачиш на трибунах під час матчів тамтешнього "Шахтаря"). Навпаки: весь стадіон заповнила символіка збірної та держави, а не корпоративні кольори чи символи клубу.

Вперше за 20 років містами України по вулицях у будній день їдуть авто простих громадян із українським прапором на капоті, багажнику чи даху автівки (і це не політична акція чи "повозіть прапор, ми вам 50 грн. за годину роботи дамо").

Вперше за останні декілька років люди сприймають футбол як красиву командну гру, а не "зараз наші вашим рило начистять" (думаю, всі хто футболом цікавиться, знають про непростий характер стосунків між тими, хто за Шахтар, і тими, хто за Динамо).

Вперше іноземці побачили Україну зблизька і (о ні, це не заслуга уряду чи влади - це 100% заслуга моїх співвітчизників) переконалися, що тут не живуть якісь міфічні варвари чи расисти, які влаштують бозна-що і битимуть пики вболівальникам із іншого табору (порівняйте події із російьскими фанами на матчах у Польші та Україні, та приїзд іноземних вболівальників (в тому числі - команд-суперниць у групі) до України і те, як місцеві їх зустріли і сприйняли).

В країні залишилось багато мінусів та недоліків, які не закрили ні до Євро, ні під час цього чемпіонату (який за великим рахунком, більшості українців нічого не приніс і не змінив у їхній якості життя). І багато цих питань (хоча й обіцяють та клянуться-божаться) не закриють і після Євро. Але сьогодні ввечері сотні і десятки тисяч людей в різних українських містах вболіватимуть за наших в двобої із Англією, віритимуть в маленьке (чи велике) диво, переживатимуть щирі емоції та азарт. Україні не було потрібним Євро; Україні та українцям був потрібен заряд єдності. Зберегти його, цей заряд національної єдності, надалі і не змарнувати у потаканні політиканам, бюрократам та "толкувателям бажань народу" - ось це головне, про що всім нам нагадав цей чемпіонат, і про що - дуже хочеться вірити, - ми не забудемо після матчу із англійцями.

Пост про неважливе

Вперше  за 2 роки волею обставин я опинився у повноцінній і тривалій відпустці, коли про роботу згадувати банально не було часу перший тиждень. А потім раптом відчув, що Слава Баранський мав рацію з приводу соцмереж і взагалі того всього неважливого, чим забито наші голови. Тренд на суцільну підміну життя його інформаційно-побутовим суррогатом, реальної якості зробленого, прожитого, відчутого - якості життя - на якість тимчасових та постійних проектів та рівень відвідуваності сайту чи блогу; реальних людей - на швидкі контакти в мережі та аудиторії, "які тебе читають"; реальних досягнень - на цифри в Google Analytics - все це вже 2 роки "тримало" мене, поки в один прекрасний день реальне Життя лупануло що називається "ложкою в лоба" - і всі ті "лайки", ретвіти та апдейти і "актуальність" виглядають досить смішно, неактуально і непереконливо.

А почавши ці проблеми долати, раптом виявляєш, що справа була не лише в фізіологічних показниках (хоча і в них в першу чергу); що це ти весь, сам трохи "збився" з курсу (як буває із годинником, котрий потрапивши під колеса чи у воду, починає показувати увесь час неправильний час і потребує вправного годинникаря): неправильний режим сну, неправильний розподіл уваги, мало руху (в усіх розуміннях - від кількості пройдених кроків в день до "кроків" у розвитку власних думок, стосунків, кар'єри (а хто сказав, що це теж не є важливим?!).

А зрозумівши все це - втрачаєш цікавість до віртуалізації усього і усіх, які були такими зручними та переконливими ще років 3-4 тому, коли все і всі опинились буквально "на кінчиках пальців".

І все це - ця "зручність" і те, чим займався  - стало неважливим. Як цілком можливо, і цей пост не є дуже важливим (адже це лише усвідомлення, але ще не дії). Але зрештою, і заголовок у цього запису відповідний :)

У відпустці я до серпня місяця. За всіма питаннями щодо AIN.UA звертатись сюди.

Про правила щоденного життя

Мабуть, це найбільш невдячна і найбільш поширена тема сучасності: правила. Правила придумували і виписували, відколи існує людство. Від племінних звичаєвих правил до церковних догматів та політичних ідеологій, а потім - до всіляких "коучів успіху", "живих втілень божественності", "гуру маркетингу" - всі намагаються укласти свої 10-20-30-надцять заповідей, домг, тез и роздати послідовникам в якості обов'язкової інструкції. Навіть телесеріали та вечірні ток-шоу присвячені тому, як правильно харчуватись, одружуватись, жити, будувати кар'єру тощо. Наче без детального переліку інструкцій ми всі автоматично перетворилися б на олігофренів, нездатних навіть ложки донести до рота.

Але не буду про погане, тим більше, у такий сонячний та погожий ранок, як для понеділка. Подумалось от, що власне, кожен із нас складає свої правила (великі чи маленькі) і слідує їм протягом всього свого життя. Часом ці правила серйозні, часом - трохи жартівливі, але не позбавлені життєвого сенсу, бо так вже влаштовано людину.

Правило, яке влучно озвучив і любив неодноразово повторювати протягом свого життя мій дідусь: "Спаси мене, Господи, від "друзів", а від ворогів я сам спасусь". Більш ніж цінне правило, особливо в наш час, коли поняття "дружби" та прихильне ставлення в цілому часто підмінюються тимчасовою доцільністю спілкування та прихованим чи явним зиском від встановлених начебто дружніх стосунків.

Правило мого тата, яке він і досі при нагоді озвучує: "Найдорожче в житті - це свобода". Справді, будь-яка залежність та примус не мають ціни і не виправдовують навіть великих грошей, спокусливих кар'єрних злетів чи значних "білих зарплат" (навіть у такому суспільстві хронічних нестатків та проблем, як українське). На жаль, всі ми в той чи інший спосіб про це забуваємо. Свобода приймати рішення, змінювати своє життя, сказати "Ні, це мені не подобається" або свобода проявити себе.

Досвід та події останніх років 10 і мені дозволили скласти свого роду перелік правил, яких намагаюсь (і намагатимуся й далі) дотримуватись у власному житті:

Завжди снідай. Люди, які вважають, що для початку дня достаньо чашки кави без цукру та сигарети, глибоко помиляються: свого часу організм їм про це "нагадає" в найбільш неочікуваний момент. Сніданок задає день.

Пиши листи: це корисно. Мова не лише про електронні, але й про листування від руки. 80% справ по роботі, по життю та в особистих цілях можна вирішити за допомгою листування. Телефонний дзвінок може застати людину в незручному місці, у непідходящий час чи в поганому гуморі. Невідкладні справи - це коли йдеться про порятунок життя близьких, трансплатнацію нирки чи визволення заручників. В решті випадків електронна пошта нічим не гірша від телефонного дзвінка. А листи, написані близьким друзям чи рідним від руки - то спосіб проявити увагу до тих, хто на значній відстані, і при цьому це - ще й цікавий артефакт для поколінь, що прийдуть після тебе.

Фотографуй. Настане день, коли від багатьох зв'язків, стосунків та людей залишаться лише кольорові та чорно-білі світлини. Від камери мобільника до "дзеркалки" - все згодиться для того, щоб зафіксувати мить, коли ти був щасливим, зворушеним, веселим, сумним, здивованим; коли бачив щось красиве чи незвичайне; коли був у гущі подій чи навпаки - насолоджувався самотністю подалі від цивілізації.

Не бійся відкласти на потім. Зараз модна тема "мультитаскінгу" (це коли ви 5 справ робите одночасно, шосту тримаєте в голові, сьому - доручаєте комусь сторонньому, а восьма робить вас потенційно нещасним вже сьогодні, хоча її треба завершити лише за 3-4 дні). Ми чомусь нічого не відкладаємо, не обдумуємо, секундність, спонтанність та постійний "потік" стали нашими одвічними супутниками. Тягар накопичується, а ми все біжимо. Куди ми так поспішаємо, неначе двужильні? Дещо варто відкласти, дати "відстоятись" в голові, обміркувати, довірити думки паперові чи диктофону, поглянути на ситуацію збоку, запитати поради в тих, чия думка для тебе важить.

Довіряй першому враженню. Кажуть, перша враження оманливим буває дуже часто, але поки що в 90% випадків перші негативні, позитивні, підозрілі чи схвальні відчуття щодо людей, подій, пропозицій, ідей для мене підтверджувались. Культурне оточення намагається "переламати" довіру до своєї інтуїції, а даремно.

Вчися мудрості життя у тих, хто простіший за тебе. Люди, котрі працюють біля землі, на заводах, роблять непомітну, але корисну щоденну справу, багато років живуть і торують шлях своєї невтомної праці та життєвої дороги, дуже часто мудріші та цінніші у спілкуванні та наслідуванні, аніж молоді амбітні "тренери", "гуру", "виступальники на конференціях", котрі розрекламовані на всіх кутках та екранах і вчать інших "науці життя та успіху", покладаючись на власноруч зкопійовані книжки чи набір гучних абстрактних гасел ("їж здорову їжу", "бігай", будь позитивним" - суцільні категоричні імперативи якогось синтетичного напіварійця-напівсупергероя з рекламного ролику).

Не сперечайся в інтернеті. Найбезґлуздіша витрата часу з усіх можливих - це суперечки в інтернеті. Суперечка з розумною людиною лише витрачає час вас обох; суперечка із дурнем чи тролем - опускає тебе до рівня дурня чи троля.

Не підлаштовуйся і не підлаштовуй свої переконання. Всім догодити не зможеш, та й не варто цього робити: вір у те, в що віриш. Будь націоналістом чи космополітом, вегетаріанцем чи м'ясоїдом, атеїстом чи щирим католиком - це твоє право. Ти лише не в праві забирати чуже життя, бо не ти давав його; підривати чужі міста, бо не ти будував їх; калічити чужі долі, бо не ти твориш їх.

Не вгадуй чужих бажань і сам не роби із себе "людину-загадку". Відмінність поміж західним суспільством та вітчизняним: в нас люди не звикли говорити відкрито про свої бажання, очікування, сумніви, страхи та претензії. Спочатку жінки, а далі - й чоловіки - в Україні чомусь переконані цілим нашаруванням стереотипів, що оточуючі мають вгадувати їхнє самопочуття, настрій, бажання, причини невдоволення, запізнень, відмов чи зміни настрою. Ніхто нікому не зобов'язаний бути оракулом, провидцем чи інтуїтом.

Найцінніше в житті - це життя і здоров'я близьких та власне. Гроші, кар'єра, перспектива, амбіції, ідеологія, церква, партії - нічого з цього не має сенсу, якщо немає перших двох головних складових.

Мабуть, цей перелік можна було б і продовжити. Але ось ці правила стали свого роду ключовими. А решту коригує Життя :)

Перегортаючи сторінку

Цікаво, наскільки часто протягом життя середньостатистична людина зтикається із необхідністю "перегортати сторінку": іти далі, вносити кардинальні зміни, приймати непрості рішення, помічати за собою, що її, людини, шлях завів кудись не туди - не туди, куди мріялося, хотілося, не до того, до чого прагнулося.

З одного боку, Час відсіює ілюзії: ілюзії юності, сприйняття людей під певним кутом зору, ідеї та речі, котрі колись здавались цінними; зв'язки, котрі мали значення. З іншого боку, саме в боротьбі із Часом та Обставинами кожен із нас віднаходить для себе новий напрямок руху, нову мету, нові цілі (мова не лише про кар'єру чи гроші, мова про життєву модель в цілому).

Третього липня 2012 року виповниться рівно 5 років від часу закінчення університету. Ось ми на фото, в очікуванні того, що наші грандіозні плани на "підкорення Всесвіту" здійсняться :)

Відверто кажучи, мої плани не здійснились. Чи багато докладено було зусиль? Можливо, ні. Чи було здобуто цінний практичний досвід? Так. Чи були обставини об'єктивні, які завадили реалізації багатьох задумів (не лише знаменита економічна криза 2008-2009)? Були. Чи шкодую я про те, що не здійснилося? Ні.

Але перегортати сторінку раз на декілька років - це, мабуть, свого роду життєва необхідність. Певні помилки при цьому не завжди піддаються виправленню. Зате приходить усвідомлення того, що не всі уявлення та сценарії в твоїй голові працюють в реальному житті так, як ти планував / уявляв із самого початку. Завжди трішки заздрив людям, які вміють "горіти" ідеєю довго, визначати мету наперед і роками пробиватись в заданому / жаданому напрямку: мабуть, їх не багато, але вони від самого початку перегорнули на "правильну" сторінку. А може, це просто чергове підтвердження того, що the grass is always greener on the other side - хтозна

PS: десь на місяць (а можливо, й більше) пішов у відпустку. Окрім лікування (це потреба першочергова), є багато над чим подумати.