вона, вони, він і ми

Анна пише нові невагомі слова.

вони лягають теплом її пальців на клавіатуру, а ми читаємо.

ми засинаємо і прокидаємось із різними думками, у різних країнах, континентах, шматках реальності і територій, із нерозділеними спогадами і втраченим відчуттям того, що колись матимемо ще попереду. так завершується свято уікенду. так починається пробіг поміж автомобільними колесами пробок та доріг нового понеділка.

вони не розуміють, навіщо посеред серйозних та актуальних тематичних постів раптом виникають ліричні відступи "ні-про-що". вони дивляться телевізори і все ще читають ділову пресу, ходять на вибори, готують замість сніданків каву без цукру, мріють, але ховають свої мрії у шафу на дно дорожньої сумки, ставлячи на власних почуттях мітки "лтдбр".

він сидить із чашкою чаю за ноутбуком, чи перед ТБ, чи просто сидить і із пальців вислизають хрусткі, немов тепла скоринка хліба, слова, які не можна тематично приткнyти до того, про що він звик думати і писати щоденно. і всіх нас поглинає ніч, в сутінках якої ми відпочиваємо, або кожен поглинає свої власні думки, немов осад кавової гущі, повторно вкинутий у киплячу воду - все це залишає гіркий післясмак і відчуття того, що час проходить поз, і нічого щемкого, теплого, чуттєвого нам не залишає.

ми, так як вони, читаємо її і його, думаємо про щось своє, нікому не віддає, час відчуття минає, немає сенсу і спокою в тім немає, минає, чогось чекає, іноді відчуває, торкається щокою її щоки, але в реальності все навпаки: немає ні його, ні її - лише ми і вони, міста і вокзали, ночі і сни, а точніше - ночі без снів, багато морських вузлів, пропущених літер, і вітер, що у вікно холодним подихом, за вікнами вже сутеніє, і знову по колу від понеділка в неділю, сиджу і ділю на шматки, перегортаю сторінки, час іде то вперед, то навпаки, і немає ні мене, ні її - є лише ми та вони...