22 РМ, химерності та Марі Дарі перед сном

(c) by GeoTuscan.

світовідчуття чи світобачення на деяких світлинах сповнює тебе світлими відчуттями, які фотограф передає спостерігаючи світ через призву висвітлення однокорінних та спорідненних світлин у циклі безкінечного світла, кольору і німого звуку. пити емоції келихом, дістаючи бульбашки вражень з дна пляшки, яка зветься Життя. і ще - в мене завжди виникало питання: де для фотосетів беруть дівчат із таким нереально густим ластовинням та яскраво-русявим чи рудо-життєвим кольором?!..

ніч, чай, тепло, колір, Lamb та їхня "Колискова" і Mari Dari із її короткими оповіданнями. насолоджуйтесь танучим гірким цукором - він тане надто швидко.. читайте. добраніч. теплих пухових снів і ранку під сонцем із барв золота, міді і чорничного соку..


MARI DARI


Самовбивця-теоретик
* * *
Для John’a Smith’a

Він невловимо схожий на Bjork.
По його шкірі, вгору-вниз, по шкалі відчуттів мої пальчики граються в любов.
Хвилі ніжності — вздовж точок, намічених чорною тушшю.
Дивне інженерне креслення.
Прямі, короткі, раптом-обірвані лінії.
Він усміхається.
Мені?
Його очі заплющені, але через повіки я бачу світло.
Вечорами ми п’ємо міцну каву з терпким присмаком і мовчки палимо сиґарету за сиґаретою.
Він шукає глибину.
Старається зрозуміти хто ж я насправді.
Яка я.
А я собі просто.
В моїй голові вітер, озвучений терпким запахом Tsun Lai.
Він знаходить в цьому щось невловимо знайоме.
А я мовчки усміхаюсь.
Мало б бути — багатозначно.
В моїх очах рухливим рядком проноситься пустка.
Він захлинається словами.
Тонкими пальцями старається втримати чергову сиґарету.
Нарешті припалює.
Зачарувала?
Далі за сценарієм прогулянка нічним містом.
Він не любить дерев.
Бетон, асфальт, смітники, залізниця.
Індастріал.
Або —
Старі стіни Золотої Рози, нагріті за день серпневим сонцем.
Звідки там може бути асфальт?
Безліч кажанів.
Нічні ластівки.
Холодно.
Наш маршрут робить зупинку в Квартирі Жовтого Будинку-на-Майдані.
Розбиті сходинки.
Вздовж темноти.
Навпомацки знаходжу відполіровану часом і доторками клямку.
Двері.
Напівпорожню кімнату роблять об’ємною пурпурові краплини ліхтарів з тамтого боку вікна.
Червоні очка старого магнітофона.
Істеричні стрілочки дивних датчиків.
Захриплий від пилюки звук.
Торкається моїх вуст кінчиками пальців.
Боїться...
Боже, як же він боїться.
Розчиняємося в темних тінях кімнати.
І ось нас уже нема.
Залишаємося нечіткими фраґментами пам’яті.
Це швидко закінчиться.
Час повертатись.
Назад — у той день, де у кожного ще був свій бог, для того, щоб вірити.
В той день, коли він був усього лиш засіб.
А не мета.


Дякую-ДоПоБаЧеНнЯ

На добраніч — сказав ти й одразу заснув.
Я вимкнула світло, ще більше зачорнивши і без того темну кімнату, і загорнулась в (традиційну коричневу клітинку) плед поруч на кріслі. Навпомацки знайшла в темряві запальничку і твою пачку з останньою сиґаретою.
Дим вився вгору до стелі, бився об неї, повільно сповзав униз, осідаючи на одязі і вибляклих фіранках.
Стало якось по-зеленому тоскно і самотньо.
Вовняні шкарпетки з дірками на п’ятках ніфіґа не гріли, а пледа не вистарчало, щоб закутатися цілком.
Не давало заснути відчуття, що я на чужій, вірніше — на твоїй, території.
Ти спав, і мені в голову прийшла ідіотська ідея подихати киснем по той бік квартири.
Не лякали ні сніг, ні -20?С, ні алкоголь в крові, ні маньяки в кущах.
Накинула твій плащ, защіпнулась на два ґудзики, зав’язала шнурівки на черевиках і тихенько вивалилася на сходову клітку.
Зашпорталась об кицьку.
Та по-своєму уривчасто матюкнулась і втекла кудись вниз по сходах.
Люди в цьому будинку обходилися без жарівок і доводилося сподіватися на інтуїцію й трухляве поруччя.
Копнула ногою двері, вдихнула морозного повітря.
(Ну і далі що? Хіба легше стане?)
Мені захотілось вернутися до тебе, притулитися цілим тілом, — і наплювати на єдину подушку і ковдру! ...
«Козел!» — злісно прошепотіла вголос і відчула як тіло вкриває гусяча шкіра.
В першому ж кіоску купила сиґарети і запальничку.
Підняла голову догори.
Зауважила, що падає сніг.
Стало легко і просто, як у дитинстві.
Сніжинки кружляли в несамовитому танку, і я ловила їх теплим язиком.
Вони танули, стікаючи прохолодою по лабіринтах мого тіла.
Було смішно.
Можна було дозволити собі сміятися над собою, скакати по кучугурах, провалюватися і знову вибиратися.
Сніговика... тре’ зліпити сніговика! — промайнула в голові думка.
(знав би ти ЯК ДАВНО я не ліпила цих створінь!)
Сніговик вийшов кострубатим і невловимо схожим на мене.
Зі старого картону зробила йому квадратові крила...
Він був більше схожий на літак, ніж на ангела.
А втім...
— Що це? — мене повертає в реальність твій втомлений голос.
— Це ... Ангел, — відповідаю не обертаючись.
Хвилинна тиша.
Руки в смухастих рукавах обіймають мене.
— Я давно за тобою спостерігаю, — з легкою посмішкою кажеш ти і дістаєш з-під светра два білих крила.
Грубим різким рухом відкидаєш набік картон.
Приміряєш спеціально вирізані, принесені з собою крила.
Стало тепло.
Я подивилася на тебе зовсім іншими очима.
В ті хвилини ти здавався таким світлим...

В твоїх очах пробігає іскринка садизму.
Як у сповільненому, німому, жорстокому фільмі, копаєш сніговика й усміхаєшся:
— Та ну, дебіл якийсь... Ще й з крильцями...


ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЯК БУВАЄ /ЯК БУВАЄ/ ВОСЕНИ
(назва й епіграф заодно)

лібрето (якщо я правильно розумію це слово)
до латиноукраїнського балету на вічну тему

Він мав дивну здатність з’являтися зненацька. Пропадав роками — ні дзвінка, ні листа — аж раптом хапав тебе за плечі, коли ти йшла центром Міста. Насмішкувато, але дружньо заглядав у очі і тягнув на каву. Чи, припустімо, пиво. Ясно, що за твій кошт.
Так сталося й цього разу.
Ти не встигла опам’ятатися, як він волік тебе у бік площі Ринок, щось радісно лепечучи про те, як-давно-я-тебе-не-бачив-ти-ну-зовсім-не-постаріла-що-це-у-тебе-на-голові.
«От, хам...» — промайнуло в голові, але образитися ти не встигла.
— Ти ще замужем? — спитав він, ніжно кидаючи тебе в обійми плетеного крісла коло Підкови.
— Так, а що? Претендуєш? — пробуєш віджартуватися, дивуючись із його точного чуття.
— Та ні, просто за моїми підрахунками давно б мала розлучитися і виїхати кудись до Канади...
Згадуєш про астрологію і про купу Костьових віщувань, які так і не сповнилися. А шкода... Не хочеш про це говорити. Переводиш розмову на вдячнішу тему.
— Костю, як там твої дівчатка?
Він завмирає, заплющує очі й мовчить. Від його таємничого вигляду хочеться жиґати. Ці астрологічно-паранормально-містичні манси встигли набриднути тобі ще три роки тому, коли він умовляв тебе продати номер твого мобільного (твій такий гарний, симетричний номер!!!) Тому що він нібито притягає до тебе неґативну енергію вищих сфер, а ти істота слабка і не зможеш... ну і т.д. (Ех, шкода того номера, все-таки...)
— Вона мила, ніжна... Схожа на парижанку... — раптом видихає він.
— На парижанку? — дивуєшся ти раптовим поворотом подій. Колись йому подобалися лише «дородниє русскіє баришні». Тому тобі пощастило.
— Угу, на парижанку. І постарайся більше не переривати мене.
— Добре.
— Ти вже перервала.
— ...
— В неї коротке волоссячко, вона пахне дорогим тютюном...
(Його ніздрі мимовільно здригаються. Ніби собака принюхується до повітря).
— Вона палить?
— ... дорогим тютюном, здається, More. Про що це я?.. А, ну так, волосся кольору ліскового горіха. І парфуми в неї французькі, здається. Пахнуть чимось терпким і солодким водночас. Як полин. Чи акація. Чи і те, і те разом. Вона струнка, сексуальна, у неї незвичайна краса, загублений погляд, їй взагалі важко дивитися у очі.
— А якого кольору?
— Очі? Карі. Завжди з каламутним болотним відтінком. (роздратовано) Стиль? Ти її одразу впізнаєш. Трохи дивний. Голубі джинси, до неймовірності розширені внизу, довгі, до самої землі. Футболка гірчичного кольору зі швами назовні. Море ланцюжків на зап’ясті. Перстінчики. Вона любить срібло. Окуляри з зеленими склами.
— Чому?...
— ...З зеленими... У неї дуже довгі війки. Дуже. На неї можна дивитися годинами, коли вона робить собі макіяж.
— У неї хтось є? Ну, в сенсі — крім тебе?
— Ха! Їй вартує поманити пальчиком будь-кого, і він здуріє від щастя... Про неї можна мріяти все життя...
— Ну то?...
— Та ніби... Здається, вона втекла від його кохання. (І це через 2! 3! Роки!!!) Але часом дозволяє з’являтися. Вони гуляють містом, от як сьогодні. А часом — вона заходить до нього з касетою, чи просто так...
— А ще хто?
— Ну, є ще Спасіння. Я так його називаю. Не пам’ятаю імені. Теж овен. Група крові 3+. Смаки у них схожі. Але...
— Що «але»?
— Вона його теж кинула.
— Використала?
— Вона так вважає. Й посміхається по-крокодилячому. (Здуріти можна від усмішки. Я б усе віддав...)
— Віддай.
— Їй того не треба.
— А що їй треба?
— Вона сама не знає. Вона депресивна. Відчужена. Хоча вона ніколи не буває сама. Весь час ці хлопчики-цуцики. Друзі. Дівчинка, дуже схожа на неї.
— Краща коліжанка?
— Угу. Коли вони разом — можна здуріти. І ще якась тінь позаду... Вона давно її переслідує...
— Як це почалося?
— Вона не пам’ятає. Але думаю — так було завжди.
— А вірші?
— А... вірші це давно. Це не головне. Вона працює в газеті і ще десь... Якийсь журнал чи що. Не знаю точно. В її текстах «Біль» прозора, як павутинка. Ти її майже не бачиш і не чуєш. А «Смерть» — тільки можливість існувати далі.
— А «Любов»?
— Вона танула в неї на очах. Ніби помирала, але то інакше. Знаєш, як розтягувати жуйку між пальцями. Фу... (Вона намагалась не завдавати болю нікому, але вийшло як завжди.)
(Пауза. Вдихаєш видихнутий сиґаретний дим.)
— І кому ж «пощастило»?
— Та... хлопчині, DJ-єві. Місцева зірка. Молодий, талановитий, бомжував трохи. Довге волосся. Робить вигляд, що растафарі... (ну, ти ж знаєш, як це?) Хоча насправді — просто не висипляється.
— І з чого те все почалося?
— У-у-у... з Земфіри. Мне приснилось небо Лондона. Знаєш? А потім плавно перейшло в боротьбу за стерилізацію пам’яті.
— І в кого ефективніше?
— В нього. Але ж бреше, собака. До сих пір ставить Everything but the girl «Missing»...
— Це її улюблена пісня?
— ...
— А чим вона взагалі займається?
— Вчиться. Я гордий за неї.
— А ти взагалі хто і де?
— Я — тінь. Всі ці роки.
— Я й не знала... (Намагаєшся здивуватися).
— Як можна знати те, чого нема? Як можна любити те, чого нема?
— ?
— Вона самовбивця-теоретик. Вона знає купу способів почати жити вічно (вона так каже). І для мене загадка — чому вона так і не спробувала нічого. Мені б не хотілося знати відповідь.
— Ну, і що ти збираєшся робити?
— Та нічого, в принципі. В суботу наше вінчання. Але вона не вірить в Бога.
— ... ... ...
— ...

(Поки я ходила за черговим пивом, він пропав у невідомому напрямку. Буду чекати наступної осені.)


ПО ТОЙ БІК ХОЛОДИЛЬНИКА

Писалося під Cold Play «Parashutes»

Дійові особи:
Something — з часом Чудо
Щастя — просто Щастя
Депресивна Миш — реальна істота з вигаданою хворобою
Речі — Оточуюче
...і багато ще чого…

Something з неймовірним, уривчастим хрустом сповзло по стіні, впало на підлогу, важко зітхнуло і причаїлося. В кімнату прокралася стара велика кішка, залишаючи за собою брудні сліди, і з'їла Something. У животі захихотіло й стихло. Вранці кішка стала червоною, а потім здохла, виражаючи кривою посмішкою явний прихід Щастя.
Щастя заважало жити, голосно скрегочучи зубами, плямкаючи, тупаючи, гримаючи і спустошувало холодильник, не залишаючи навіть металевих прутиків. Миша впала в стан жахливої депресії тому, що повіситися не було де. І довго курила траву, що росла на підвіконні, зовсім не підозрюючи, що це овес тієї самої кішки. А було вже пофіґ. Всім. Через декілька днів повернулося Something, і Щастя твердо вирішило збирати речі. Миша підмовила речі, і ті зачинилися зсередини холодильника. Something робило спроби поговорити із Щастям, але вони не завершилися Успіхом, оскільки бувають рідні не тільки кревно, але й духовно. Депресивна миша бігала по квартирі в пошуках бритви і гидко верещала Anybody seen my baby, косячи під Роллінґів. Something і Щастя не витримали таких знущань над собою, зарубали мишу і з'їли за недотримання правил проживання у гуртожитку. А кісточки і нутрощі поховали у вазонку.
Something і Щастя залишилися вдвох в порожній, білій кімнаті. Без їжі, світла і води.

— Слухай, a хочеш, я тобі фєнєчку подарую? — спитало втомлене Щастя.
— Хр-р-р... відповіло Something і заснуло.
Цілу ніч Щастя гризло штукатурку і дивилося в Дзеркало. Середночі Дзеркало знудило від фізіономії Щастя, і воно розбилося, залишаючи сотні дрібних скалок. Щастя, звичайно ж, засмутилось і з'їло всі (!) скалки.
Ввечері прийдешнього дня звідкись знизу пролунав дзвінок. Something викопало з-під товстого шару пилу телефон і голосно пчихнуло в трубку.
— Витри шмарклі!
— Ааааа-а-а…ой, блін... Хто це?
— А кого ти в руках тримаєш, Чудо в Пір’ях?!
Something швидко витерло довгим рукавом залишки себе з трубки і радісно крикнуло:
— Шо, вже в Пір’ях?!
— Ну.
— Значить, весна там?!?
— Ага. Вже днів із десять,— незадоволено прошипіла трубка, покриваючись короткими гудками і потроху червоніючи на кінчику спірального хвоста.
Во клас…
І всі вибігли на вулицю хлюпатися в глибоких калюжах. Сміх розбудив Птахів, і ті посилали Неприємні Знаки згори. Неприємні Знаки ще й пахли Рідним Краєм. І всім було дуже весело, аж поки не полив Дощ. Something нарешті зрозуміло, що це воно Чудо, й заплакало. А Щастя дивилося на Чудо і намагалося зрозуміти, що ж сталося.
— Про що ти думаєш, балда? — розмазуючи по щоці тонкі, нерівні смуги чорної туші, спитало Щастя.
— Ти... Хороше.
— Ха, якщо б тебе чула кішка, нею затіпало б від цих слів!
— І... Миле.
— У-у-у, тоді б у неї почалася падачка.
— І... Добре.
— ... І точно б здохла, а не прикидалася який вже день!
— Пофіґ мені кішка, — тихо відповіло Something і опустило вії.
Й настала Тиша, покриваючи всіх Утихомиренням. А за нею Недомовленість.
Щастя ковтнуло чистого повітря і вийшло за ріг.
Телефонний дзвінок розбудив Чудо:
— Я виїжджаю, — якось безбарвно сказало Щастя.
— Куди???
— Далеко.
І зникло.
Назавжди.

Відтоді Чудо гризе пінопластові стіни Назавжди й у важких роздумах плодить Безвихідь.


* * *
Суїцидну не перебивай мовчанку
Ти з тих хто на зітхання
...усміхається...
Двокрапкою і дужкою
Якщо тільки схочеш
(?)
Твої обіцянки стануть правдивими
По ночі
До ночі
Щоночі
Мені подобається
Як вмирають білі тварини
Падаючи з неба
На діл
Поділ
Такий засніжений був
Поночі
В білому зустрічаю чужі втрати
Я йому все ще вірю...
І
В день №
Мені все ще чується
Шурхіт хідників
Не сниться вже зграя білих птахів
Твоїх ангелів
А ти обманюєш...
Чай запарюєш
Йдеш поряд три
Ні
Чотири вечори поспіль
Відчуваю — ти й сам не радий
Коли на моє «відступись»
Стається навпаки
...
Ти береш мене на руки
Гладиш за вушком
...
«Я з а ж и в о. З а м у ж е м»


(c) джерело не пам'ятаю, давно то було; десь колись побачив в інеті. можете погуглити з приводу автора..