Про крауд-проекти, які допомагають лагодити міста

Є такий крутий британський проект FixMyStreet. Суть його дуже проста: ви на сайт додаєте фотку + адресу + опис проблем (ліхтарі не горять, яма на дорозі, сміття не вивозять, п'яні сусіди паркують вам машину на газон і зламали гідрант) - і за деякий час до вас мерія та комунальні всілякі служби присилають фахівців, вони все лагодять, прибирають, створюють душевний та моральний комфорт для життя. Кажуть, дуже ефективно працює (LAM навіть наводив проект як приклад того, як "у них" класно працюють чиновники із населенням; а ще були якісь публікації, здається, у Newsweek).

В Росії також є аналогічний проект. Називається (як не дивно) "Почини свою улицу". Ідея та ж сама, а наскільки ефективно проект працює - не знаю, відверто кажучи. Але вже сама наявність майданчика для "сигналів" - ОК.

А що в Україні із цим? Здається, із загальноукраїнських є лише аналог "Росяма" - "Укряма". Ідея та ж: фоткаємо дорогу із ямами, залишаємо координати, передаємо в ДАЇ міста чи області - і колись там в майбутньому обіцяють полагодити (але чи полагодять - остаточно невідомо; судячи зі статистики на самому сайті, лагодять такі ями за зверненнями не так вже й часто, бо "бракує коштів, часу, ресурсів блаблаблабла").

А от із місцевими проектами справи цікавіші. У Вінниці вже декілька років успішно працює можливість поставити пряме питання меру. Мер не лише відповідає (як не сам, то його прес-служба), але й вживає відповідні заходи за зверненнями (хоча в колекції звернень, звісно, трапляються кумедні штуки типу "привезіть нам з концертом Діму Білана": тут уже представникам мера доводиться включати почуття гумору та коректності на повну потужність). Нещодавно в цю ж рубрику додали можливість залишати прямі звернення до міськради та телефонувати / писати до служби швидкого муніципального реагування "Цілодобова варта" (сам користувався телефонними зверненнями не раз, і все дійсно працює так, як заявлено).

А ще із 2011 року працює сервіс "Мапа звернень громадян": мерія та фонд "Відродження" реалізували проект, де всі звернення по типу британської FixMyStreet наносяться на карту і розглядаються чиновниками, а по ним вже приймаються конкретні рішення, дії та заходи:

 Цікаво, як ситуація з такими краудсорсинговими проектами в інших українських містах? Чи є у вашому місті щось подібне?

Про контент для інтернет-проектів та його завдання

Спробував в лаконічній формі викласти основні моделі створення та розповсюдження контенту в нових медіа. При цьому систематизував спостереження за контент-проектами та ЗМІ протягом минулих 3-4 років, визначивши основні ролі та способи донесення інформації, котрі ці проекти та ЗМІ використовують на практиці:




На додачу до викладеного маю ще декілька спостережень:

• Більшість українських та російських ЗМІ, контент-проектів та тематичних спільнот в нових медіа використовують модель поведінки 8-го типу ("ми пишемо про все одразу"). Така модель довгий час, ще від кінця 90-х років виправдовувала себе в часи, коли на ринку бракувало нішевих проектів та не було достатнього обсягу аудиторії, зацікавленої у вузьких чи профільних тематиках. Тепер такої аудиторії побільшало, а практика залишається все тією ж: "ми пишемо про все підряд". Наприклад, зараз я регулярно читаю / спостерігаю за як мінімум 5 українськими та російськими контент-проектами, котрі "пишуть все підряд про соціальні медіа та діджітал". А ще є декілька, котрі "пишуть все підряд про стартапи". Або "все підряд про мистецтво та дизайн". А ще мінімум 5 великих спільнот "все підряд про натхнення". І в кінцевому підсумку - вони пишуть все підряд і майже все це в них перегукується одне із одним. Контент-проекти цікаві начебто, але всі одначасно схожі один на одного (навіть за першоджерелами). І це працює далеко не на користь самим цим проектам.
• Щоб не стати "проектом про все підряд", має зростати роль не лише редактора, але й людини, яку в західних проектах та ЗМі називають content curator: той, хто відповідає за тематичну та ідеологічну складову контенту, за розробку контент-політик, тематик та стратегій і збереження їх ціліснісності впродовж тривалого періоду (той, хто буде такби мовити "бити лінійкою по рукам" авторам чи контент-менеджерам, коли їх починає заносити із нішевої, "своєї" тематики в загально-популярні теми).
• Контент великих форматів добре годиться для трансляцій з місця подій чи детальних звітів із певних тематичних заходів чи презентацій. В інших випадках виграє мікроформат та оперативність викладення.
• Інформаційні контент-проекти в Україні та Росії в основному йдуть шляхом передруковування інформації без перевірки фактів як таких. Після контент-куратора наступна важлива роль в команді, яку так чи інакше доведеться впроваджувати вітчизняним ЗМі та контент-проектам - це факт-чекер (або й цілий відділ).
• Інфотеймент (розважально-інформаційне "ні-про-що") почав замінювати інформацію. Це добре для трафіку, але не дуже добре - для побудови постійного якісного ядра думаючої та коментуючої аудиторії.
• Надмірна кількістьактивностей в соцмережах та поява junk-контенту, прагнення "дати більше за короткий проміжок часу" ведуть до зниження якості контенту та зменшення зацікавленості самої аудиторії вашого проекту.
• Більшість вітчизняних ЗМІ та тематичних проектів продовжують використовувати соціальні медіа виключно як додаткове джерело трафіку на сайт. Між тим, соціальні медіа - це гнучкий інструмент із дуже лояльною та стрімко зростаючою аудиторією, котру можна використовувати / скеровувати не лише на сайт чи окремі його розділи. З ціїє аудиторії можна виокремлювати тих новаторів та "думаючих читачів", котрі й самі можуть долучатись до сторонніх активностей, електронних розсилок чи промо-кампаній не лише онлайн, але й оффлайн (просто для цього треба діяти більш комплексно і витратити трохи більше часу та ресурсів, зокрема - найняти хорошого SMM-спеціаліста).

Миколаїв зразка 2007 року (багато фото)

Здається, я ніколи не закінчу розбирати фото-архіви на HDD за 2005-2008 роки :) Сьогоднішня порція старих фото - про місто, де я народився і виріс. Про Миколаїв. Трохи більше 5 років, як я покинув місто на Півдні і перебрався до міста в Центральній Україні; при цьому обидва міста стоять на одній і тій же річці: на Південному Бузі. Буквально за 2-3 дні до остаточного переїзду (десь 5-8 липня 2007 року) трохи прогулявся районом, де жив, зробив пару світлин + ще відшукав в інших альбомах декілька знімків. І ось знову натрапив на них за 5 років.

Це наприклад, міська новорічна ялинка, практично від часів мого дитинства вона завжди мала однаковий вигляд, 2007 рік не став виключенням (грудень 2006-го):

 Далі - тоді ще не так давно оновлений Каштановий сквер (він напевно "імені когось", але в народі - для немісцевих - він "Каштановий", бо там багато каштанів росло завжди (цікаво, чи ростуть досі; якщо вірити Яндекс.Картам та Панорамам - то ростуть):

 Художники і 5 років тому продавали перед ним картини (грудень 2006 року):

 Шматочок вулиці Радянської в кадрі (історично вона мала назву "Соборна", але сувора комуністична дійсність... ну ви в курсі...)

 А це - вечірнє небо із вікна моєї кімнати. Мешкали ми з 1991 по 2007 рік на 8-му поверсі багатоповерхівки "общажного" типу, і вікна виходили на схід; тому фраза "прокидатись разом із сонцем" мені була дуже знайома :)

 Приблизно із 2005 року південне місто почали накривати сніжні зими. Причому не під Новий рік, а десь ближче до другої половини лютого - початку березня. Власне, ось і фотодоказ (до речі, на місці ось того невеличкого магазину тепер, здається, бізнес-центр на 4 чи 5 поверхів; а ще до того магазину на цьому місті був просто невеличкий сквер):

 Один із символів Миколаєва - міська телевежа (знято навесні 2007 року):

 А це - вид на Південний Буг із мого улюбленого місця в яхт-клубі (це вже червень 2007 року; цікаво, чи збереглися ще й досі ті лавочки на пірсі):

 В соь цьому будинку я прожив 22 роки від самого народження (фото - початок липня 2007 року):

 Причому останні 15 років "миколаївського періоду" - в одній і тій же квартирі на 8 поверсі:

 Дерева по дорозі до школи (все забуваю їхню назву):

 А це - власне школа. 22-га Миколаївська ЗОШ із поглибленим вивченням англійської мови і т.д. і т.п. Знімок зроблено 8 чи 7 липня 2007 року:

 Хоча в ось цій красивій відреставрованій будівлі ми не вчились: її відновили за 2 роки після того, як ми школу закінчили: десь 2004-го. А до того пару поколінь випускників закінчили навчання у непримітному сірому цегляному корпусі, котрий знаходиться позаду ось цієї краси. А ця краса була взагалі страшненькими руїнами (причому в стані "страшненькі руїни" я пам'ятаю 22 школу приблизно року так з 1988-1989: там в дворі росли прекрасні абрикоси, і мене тато туди гуляти водив):

 А це - запеклі конкуренти в міському чемпіонаті з бейн-рингу в шкільні часи: економічний ліцей № 2 (фото теж на початку липня 2007-го):

 Зайшло сонце за хмари і зіпсувало кадр: трамвайні колії до яхт-клубу та центрального міського стадіону (можливо, за 5 років там вже все відреставрували, а може й ні; район Центрального парку):

 А ось цією розбитою дорогою мене ще років так в 10-12 тато часто водив на баскетбольний майданчик в дворах Сухого Фонтану. Правда, з мене баскетболіст не вийшов: через проблеми із серцем суворо заборонили мені лікарі займатися "стрибучо-бігаючими" видами спорту:

 До речі, на фото зверху ліворуч від цієї дороги колись стояли робітничі бараки, де жили (недовгий період, але жили) мої дідусь та бабуся (татові батьки). Вже 2007 року там навіть залишків руїн та старих будинків практично не залишилось: все поглинув мікрорайон із модними червоно-білими 16-ти та 10-типоверхівками. А це - одні із численних сходів до яхт-клубу, котрі натикані по усьому простору між центральним входом до нього та Варварівським мостом (прийнамні, так було 2007 року):

 Ну і сам Варварівський міст:

 Вид на річку Південний Буг та елеватор (липень 2007 року; "горізонт завалєн" традиційно вже - знімалося "на ходу" цифромильницею):

 А це - міський річковий вокзал (цікаво, чи він досі існує). Колись до всіх цих причалів приходили одночасно від 3 до 5, а то й 7 "ракет" із величезною кількістю людей з передмістя та дачних ділянок. Станом на липень 2007 року зникли не лише "ракети", але й останні ознаки цивілізованого життя навколо цієї будівлі, лише поруч виник якийсь двохрівневий ресторан:

 Причали яхт-клубу (липень 2007 року):

 Адміністративна будівля яхт-клубу (історична, між іншим, їй щось там під сотню років чи більше; липень 2007 року):

 Стадіон "Евіс" (чи Центральний міський стадіон), він же - найбільший ринок секонд=хенду та нових речей в "буремні 90-ті", коли увесь оцей відкритий простір було затикано металевими столами та палатками в 3 ряди, і тут продавали "турцію", "польшу" та "дефіцити":

 Площа перед стадіоном та міським готелем:

 Шматочок проспекту Леніна, центральної вулиці міста (липень 2007 року):

 А це - вулиця Фрунзе, зовсім поруч із будинком, де жив (тоді після нещодавньої реконструкції, 2007 рік):

 Вид з вінка моєї кімнати влітку та навесні був до 2007 року ось таким:

 Площа біля Вічного вогню перед облрадою. Сюди водять покладати  квіти всіх випускників вишів:

 Ну і на завершення - ось таке веселеньке авто в осінню пору (листопад 2006 року):

Кажуть, тепер там стало більше МАФів та торгових точок, більше рекламних "бордів" та машин. А ще 5 років минуло, змінилися всі ми і змінилося багато чого. Залишилися фото і частинка того моменту як доказ "як то колись було".

На День Незалежності

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
 
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
 
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
 
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
 
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

(Віктор Баранов, "До українців", Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року)

Країні "У" сьогодні виповнилося 21. Повноліття за усіма стандартами та канонами. Час із "учбового" стану переходити до самостійного, відповідального і свідомого прийняття рішень.

З Днем державного прапора

Добре було би, якби кожен із українців відшукав цього дня хоча б невеличкий синьо-жовтий стяг і прикріпив його на власному балконі, вікні, на ґанку, над хатою чи котеджем, на даху авто, на велосипеда чи моторолера (так, як чимало людей робили в червні цього року під час виступів нашої збірної на Євро).

В нас чомусь бракує отого, хай і демонстративного, але відданого ставлення до символів власної держави, котре є в канадців, німців, італійців, а надто - в американців. Скажете "в нас держава не така, щоби бути їй вдячним за щось"? Держава починається із кожного з нас. Нехтуємо собою і не вдячні собі та тим, кого любимо чи кому довіряємо (нашим рідним, друзям, колегам по роботі чи проекту)? Хто тоді винен нам, що немов напоказ стидаємося того, що належимо до могутнього, талановитого, багатогранного і мудрого народу з колиски європейських націй...

Фото власне, Вінниця, 23-24 серпня 2010 року. Пішов шукати прапор на сьогодні :)

Як правильно обрати час для соціальних мереж

В мене сьогодні стартував особистий challenge: 30 днів без соціальних мереж. Тобто жодного твіту, допису в фейсбук чи вконтакті, чекіну у форсквері та інших подібних активностей (ще пару "плюсів" у гуглоплюсі поставив сьогодні за звичкою, але від завтра вже і того не буде). І так триватиме власне аж до 22 вересня. Мета? Перевірити, чим корисним та цікавим можна наповнити свій час, якщо відмовитись від спонтанного перегляду соцмереж, в котрих 80% контенту - це шум, "баяни", котики та інфотеймент-stuff від великих брендів.

Тим же, хто залишається в "режимі постійного підключення" - корисна інфографіка про те, як правильно обрати час для поширення свого контенту в соціальних мережах. Залишайтесь "на голці", любі друзі :) Я ж спробую, яке воно - життя без "must stay connected"