«Ранкові читання»: 5 цікавих статей про ІТ

«Ранкові читання» знову з вами. Чергова добірка цікавих матеріалів про стартапи, технології та інтернет-тренди, котрі можуть бути корисними.

Третій місяць громадянського спротиву в Україні

Ні, я не можу назвати це революцією. Революція швидка, неминуча і кардинально спричиняє переворот. В нас же третій місяць триває громадянський спротив: громадяни намагаються довести владі, що їй вже час збирати валізи на літак до Борисполя – але поки в літак сів лише прем'єр-міністр.

В нас говорять і пишуть про п'ятьох загиблих як про героїв, але ні – насправді героями є усі ті люди, котрі були і 30.11 в ніч побиття. і 1.12 в вечір провокації під АП, і 10.12 в ніч штурму Майдану Незалежності, і 19.01 в вечір протистояння на Грушевського. і 22.01 в день незрозуміло кому й навіщо влаштованої беркутятами бійні біля стадіону «Динамо».



Ми третій місяць починаємо ранок із випуску новин та з перегляду нічних відео-записів: чи все спокійно, чи нікого не вбили ще (бо рахунок викрадених, скалічених, вбитих, посаджених, травмованих в нас іде вже на десятки не лише в Києві).

Це – не революція. І не еволюція. Це – спроба народу здобути незалежність від корупціонерів, брехунів, «совків» та бандитів. І боротьба вочевидь буде довгою. А от коли вона завершиться перемогою народу (а так буде – нехай навіть і ще не один тиждень чи місяць до того мине), треба буде докласти багато праці й зусиль усім нам не лише, щоби долар не «скакав» чи міліція не калічила людей, а щоби переформатувати саму систему прийняття рішень та розпоряджання людськими долями і майбуттям.

Флешбек: Євромайдан у Вінниці, грудень 2013-го (фото)

Перша половина грудня 2013-го назавжди залишиться ось такою:

Україна-2013

Тут взагалі не потрібні ніякі коментарі, просто дивимося:

Про те, як правильно ходити на мітинги та інші мирні зібрання громадян

Активізація передвиборчої кампанії та різних вуличних акцій (не лише тих, де студентам, "гопнікам" та бабусям дають за 50-100 гривень помахати прапорами та потримати плакати, а справжні вуличних акцій, на кшталт тих, що відбувалися у липні під Українським Домом) напевно призведе до того, що цієї осені серед ваших друзів, знайомих чи родичів, а можливо - і деякі зі співробітників - підуть на мітинги, зустрічі із кандидатами, мирні протести чи акції політичного характеру.

При цьому - якщо врахувати допис нардепа Лесі Оробець щодо перспектив прийняття законопроекту 2450 "Про мирні зібрання", який вже цього четверга "проштовхуватимуть" без усіляких висновків міжнародних експертів - зростає загроза для активних громадян загриміти в "мавп'ятник" на 15 діб за найменші дії, розцінені як "злісна непокора".

В зв'язку із усім цим, гадаю, стане у пригоді ось така невеличка інструкція, котра років півтора тому активно "гуляла" в ЖЖ (першоджерела точного, на жаль, не знаю але залишилася стаття в Gazeta.UA) Тож якщо серед ваших знайомих чи близьких є політично активні люди - покажіть ці поради їм і знайте самі.

1) На мітинг треба йти групою з п’яти-семи добре знайомих тобі людей. Разом координуватися, виручати один одного. Весь час підтримувати візуальний контакт.

2) Візьміть із собою компактний рюкзак. Покладіть туди аптечку, питну воду, носовик. Напередодні купіть дешеву мобілку. Власний мобільник не беріть і сім-карткою, якою користуєтесь постійно, під час участі в мітингу, не користуйтесь. Виключенням можуть бути лише журналісти та представники дипломатичного чи депутатського корпусу. Внесіть в телефон із десяток найпотрібніших номерів - зазвичай, після затримання міліція переписує всі контакти з телефонної книжки. Потім вони потраплять в оперативні справи.

3) Майте із собою трохи грошей - гривень 50-100 дрібними купюрами. Не майте при собі жодних дисконтних чи кредитних карток: в разі їх вилучення при затриманні за ними можна встановити особу.

4) Не беріть речей, які можуть вас скомпрометувати. Наприклад, політичну атрибутику, літературу. Викладіть ключі від квартири та машини. Бо, якщо затримають - приїдуть з обшуком, підкинуть наркотики або зброю. Поширена практика. На юрфаку викладачі казали нам: «Бажаєш посадити когось - підкинь». Навіть якщо не зброя, то кілька патронів у них завжди знайдуться.

5) Майте при собі документ, який посвідчує особу. Але не паспорт і не студентський квиток. Оскільки інакше можуть одразу дізнатися твою прописку. А якщо отримають студентський - чекай проблем в університеті. Найкраще прихопити посвідчення водія або, приміром, товариства мисливців і риболовів - це точно підозри не викличе.

6) Одягайтеся максимально зручно й непримітно. Підійде спортивний одяг: кросівки, штани, олімпійка. Одяг має бути міцним, щоб у сутичці не порвали. Деякі активістські сайти пишуть: «одягайте наколінники, пластикові щитки, мотоциклетні шоломи». По-перше, вони не врятують від травм. По-друге, як потім поясните міліції, що це за речі? Не поясните - менти самі запишуть у протоколі: «готувався до вчинення злочину». Не використовуйте яскравих речей, за якими вас легко ідентифікувати в натовпі в разі розгону демонстрантів.

7) Перед виходом обов’язково вигадайте легенду, чому ви знаходитеся в районі мітингу. «В бібліотеку йшов», - не повірять. А наприклад, «побачення тут призначили» - цілком підійде. Тільки домовтеся з людиною, яка б це підтвердила.

8) І в жодному разі перед акціями не вживайте алкоголь чи наркотики. Тоді втрачаєш контроль над ситуацією, слабко тямиш, що відбувається. І взагалі треба пам’ятати: алкоголь - ворог мітингів та громадянських акцій.

9) Бажано, щоб хтось із групи мав контакти журналістів і юристів. Подбайте про правовий захист заздалегідь.

10) Під час ходи чітко сформуйте ряди й зчепіться ліктями. У міліції не буде можливості висмикувати людей із колони. Саме через недотримання такого порядку взаємодії з міліціянтами більшість протестувальників потрапляють за ґрати.

11) На будь-якій акції з’являється чимало неадекватних людей. Серед них можуть бути й міліцейські провокатори. Таких краще виставити за межі колони. Особливо тих, хто закликає до суперрадикальних дій, а сам нічого не робить. Це точно провокатори. Інколи вони, навпаки, збивають рішучий настрій демонстрантів. У будь-якому випадку про них слід одразу повідомити організаторам. 

12) Проривати міліцейські кордони не варто. «Беркут» уже не той. Зараз це здорові треновані мужики у важких обладунках. Крізь них важко пройти напролом. в рукопашну не зчіпляйтесь: ризиковано. Закидати камінням при активному розгоні демонстрантів  - можна. З собою камінці не несіть: здобувайте шматки бруківки на місці. Можна заготувати в схованках невеличкі інструменти для розхитування бруківки, якщо потрібно.

13) Пляшки із запальювальною сумішшю теж ховають у смітниках. Із собою не несуть за жодних обставин. Ще є «червоні шапочки». Йде собі непримітна дівчина, наче прогулюється, а в сумці несе декілька коктейлів Молотова. І в разі чого передає сумку в колону демонстрантів. Це мають бути надійні й добре вишколені товаришки, це досить ризиковано і небажано.

14) Під час сутички дуже важливо втриматися на ногах - у натовпі можуть затоптати. Якщо сусід упав, допоможіть піднятися. Бо інакше і він постраждає,  й інші через нього можуть перечепитися.

15) Не починайте бити міліціянтів першими: вони матимуть законні підстави застосувати кийки та газ. Чинити можна опір активному нападу міліції, але не нападати самим.

16) Б’ють - не панікуйте. У такій ситуації треба моментально згрупуватися в «позу ембріона». Насамперед захищайте голову. Бо таким ударом вбити найлегше. Навіть невелика травма може пізніше мати плачевні наслідки. Закривайте голову навіть ціною поламаних рук. У разі, якщо міліція прорветься далі, спробуйте відповзти на узбіччя - тоді з’явиться шанс уникнути затримання.

17) Коли «Беркут» йде на штурм, за передовим загоном підтягнуться наступні. Перші, у запалі бою, женуться й тому не завдають важких травм, не затримують. А друга та третя лава роблять це вправно й методично: добивають лежачих, знущаються, тоді пакують. Якщо ви бачите, що колонну демонстрантів прорвали - відступайте в різні боки, губіться в натовпі і в під*їздах.

18) Якщо когось затримують, треба будь-що вирвати товариша в ментів. У Києві це не раз спрацьовувало. Відбивати треба не лише силою, але й за рахунок активного втручання жінок, людей похилого віку. Застосовуйте психологічний тиск. Жіночий вереск, крики "Пожежа" тощо теж підійдуть в поєднанні із активним відбиванням.

19) Якщо ведуть у «бобик», опирайтеся, викручуйтеся, кричіть, що це незаконно. Все одно «злісна непокора» неодмінно з’явиться в протоколі - опирався чи ні. Одного разу мені пощастило вистрибнути вже із самого «бобика».

20) Поранених одразу віднесіть на узбіччя. Зробіть перев’язку, дайте знеболювальне. Якщо рана важка, слід викликати «швидку». Але без зайвої потреби до лікарів не йдіть. Після заворушень в «Україні без Кучми» половину арештованих становили ті, хто звернувся до лікарні. Міліція відстежує, хто поступив того дня та з якими ушкодженнями. Вирахувати учасника акції елементарно.

21) Після завершення демонстрації варто одразу продумати маршрут відходу. Сусідніми кварталами неодмінно ходитимуть патрулі. Поводьтеся спокійно. У ментів нюх, як у собак. Якщо боїшся - нападуть. Найкраще прикинутися звичайним перехожим. Друг у Мінську якось повертався з маршу «Чорнобильський шлях», переплутав карту й прибув на вокзал з іншого боку. Здалеку побачив посилені патрулі. Побачив якусь бабусю й запропонував піднести важку сумку. Ішов собі, мило з нею спілкувався й проскочив.

22) Одразу після масових заворушень установлюють контроль за станціями метро, з яких є вихід на міжміське сполучення, - Либідська, Вокзальна, Святошин, Чернігівська. Особливо звертають увагу на молодь. Після «Повстань, Україно» 2003-го моїх друзів «в’язали» на залізничному вокзалі й на автовокзалах. Чимось не сподобався - у наручники, били одразу. Навіть за українську мову затримували. Отже, після акцій краще користуватися маршрутками, а не метро. Якщо дуже ризикуєте - беріть таксі. Ну, й на вокзалах не з’являйтеся в той вечір. Говоріть російською, але не голосно. 

23) У Києві порядок під час масових акцій забезпечують спецпідрозділи Внутрішніх військ «Барс», «Тигр», «Гепард», «Ягуар», «Омега» й загони військової частини N3030. Щоб провести мітинг, треба подати заявку. Організатори вказують очікувану кількість людей. Відповідно, кількість солдатів складає 10 відсотків від  мітингантів, але може бути більше. Частина з них - розвідники, переодягнені в цивільне, які йдуть усередині, передають інформацію начальству. Інші - по периметру натовпу. Ще частина - сидять у автобусах на сусідніх вулицях. У повному обмундируванню - касках, бронежилетах, із газовими балончиками, гумовими кийками. Якщо є потреба, то неподалік чергують КамАЗи з водометами, можуть бути бронетранспортери зі щитами. Решта чекають у частинах напоготові.

24) Беркут вважає, що люди - вівці. Вони нічого не роблять самі. Усе вирішують лідери натовпу, крикуни. Найактивніших міліція пристежує одразу. Тому поблизу активістів із ідеологічного фронту мають бути фізично треновані протестувальники, здатні в разі атаки міліції чинити спротив. Саме активістів висмикують першими з натовпу. Тому оберігайте людей з плакатами та гучномовцями: їх міліція пакуватиме в першу чергу.

25) Натовп в разі радикалізації протистояння будуть оточувати монолітом - щільною стіною солдатів зі щитами. Вони тримають. Якщо треба - відтискають. За стіною моноліту чергують спецпідрозділи - група вилучення та група пожежогасіння. Група вилучення - це кілька солдатів із собаками. До речі, якщо на вас натравили собак - в першу чергу нейтралізуйте собак, а не людей у формі.

26) Без розпорядження солдат нічого не зробить. Все вирішує командування. Бити людей - це команда президента. Президент, міністр внутрішніх справ, командуючий внутрішніми військами. Те ж саме стосується і атаки водометами.

27) Міліція вважає, що має своїх людей в кожній організації. Здебільшого так і є. У випадку стихійних протестів та акцій громадянської непокори можуть не встигнути заслати провокаторів. Але будьте обережні.

28) Не можна вибирати для мітингу вузькі місця. Категорично не варто проводити акції під вікнами. Уявіть, ви постійно голосно щось вимагаєте. Комусь це може набриднути, й він скине з вікна на вашу голову горщик із квітами.

29) Коли забирають вашого колегу, варто втрутитися й з’ясувати: чому? куди? Перепишіть службові посвідчення правоохоронця. Обов’язково дізнайтеся номер телефону та ім’я й прізвище учасника мітингу, якого забрали, щоб узнати подальшу долю людини.

30) Беріть хустинку й пляшечку з водою - якщо будуть використовувати сльозоточивий газ, намочіть носовик і накрийте обличчя.

31) Під час обшуку одразу піднімайте руки, нехай самі копирсаються у ваших кишенях.  Так їм важче буде щось підкинути. Ні в якому разі не торкайтеся лома чи ще чогось, якщо вас просять потримати. Щоб не залишити на цих речах відбитків своїх пальців.

32) Якщо смугу прорвано і біжить велика кількість правоохоронців, одразу лягайте чи сідайте на землю й беріться за руки. Таких не посміють вдарити - лежачих не б’ють.

33) Дії кожного активного учасника акції протесту знімаються на відео, потім цю людину розшукують і викликають у відділок. Ніхто одразу не ловить і не виводить її, якщо вона не представляє загрози в даний момент. Щоб не спровокувати паніки й сутички. Тому під час протестів у людних місцях, де може вестись відеоспостереження майте на обличчі захисті хустки, шарфи, капюшони тощо. Варто мати змінну куртку та головний убір в наплічнику - переодягтись, якщо після розгону мітингу почались стихійні арешти.

34) Ст. 5 законодавства про міліцію чітко вказує, що на вимогу журналіста чи представника депутатського, дипломатичного корпусу чи громадської організації міліціонер має представитись, показати посвідчення чи інші документи. Користайтесь цим для протистояння і затягування часу в разі спроби незаконного затримання.

35) При затриманні на сходах будинку, в під*їзді тощо ніколи не кричіть "Допоможіть", "Рятуйте" тощо. Якщо хочете, щоб люди визирнули на вулицю і зібрались, кричіть "Пожежа", "Бережіться", "Обережно", "Незаконні дії".

36) Не піддавайтесь на словесні образи та провокації, зберігайте нейтральний вираз обличчя при намаганні працівників міліції вас спровокувати.

37) Пам*ятайте, що вбити людину можна і звичайним олівцем, а пістолет лише стане приводом для затримання вас у СІЗО.

38) Не бийте першим ніколи і нікого. Якщо ви б*єте у відповідь - це самозахист. Якщо першим - це напад.

А загалом краще не забудьте прийти на виборчі дільниці 28 жовтня 2012 року і проголосувати так, щоб не довелося ходити на акції "проти режиму".

Про крауд-проекти, які допомагають лагодити міста

Є такий крутий британський проект FixMyStreet. Суть його дуже проста: ви на сайт додаєте фотку + адресу + опис проблем (ліхтарі не горять, яма на дорозі, сміття не вивозять, п'яні сусіди паркують вам машину на газон і зламали гідрант) - і за деякий час до вас мерія та комунальні всілякі служби присилають фахівців, вони все лагодять, прибирають, створюють душевний та моральний комфорт для життя. Кажуть, дуже ефективно працює (LAM навіть наводив проект як приклад того, як "у них" класно працюють чиновники із населенням; а ще були якісь публікації, здається, у Newsweek).

В Росії також є аналогічний проект. Називається (як не дивно) "Почини свою улицу". Ідея та ж сама, а наскільки ефективно проект працює - не знаю, відверто кажучи. Але вже сама наявність майданчика для "сигналів" - ОК.

А що в Україні із цим? Здається, із загальноукраїнських є лише аналог "Росяма" - "Укряма". Ідея та ж: фоткаємо дорогу із ямами, залишаємо координати, передаємо в ДАЇ міста чи області - і колись там в майбутньому обіцяють полагодити (але чи полагодять - остаточно невідомо; судячи зі статистики на самому сайті, лагодять такі ями за зверненнями не так вже й часто, бо "бракує коштів, часу, ресурсів блаблаблабла").

А от із місцевими проектами справи цікавіші. У Вінниці вже декілька років успішно працює можливість поставити пряме питання меру. Мер не лише відповідає (як не сам, то його прес-служба), але й вживає відповідні заходи за зверненнями (хоча в колекції звернень, звісно, трапляються кумедні штуки типу "привезіть нам з концертом Діму Білана": тут уже представникам мера доводиться включати почуття гумору та коректності на повну потужність). Нещодавно в цю ж рубрику додали можливість залишати прямі звернення до міськради та телефонувати / писати до служби швидкого муніципального реагування "Цілодобова варта" (сам користувався телефонними зверненнями не раз, і все дійсно працює так, як заявлено).

А ще із 2011 року працює сервіс "Мапа звернень громадян": мерія та фонд "Відродження" реалізували проект, де всі звернення по типу британської FixMyStreet наносяться на карту і розглядаються чиновниками, а по ним вже приймаються конкретні рішення, дії та заходи:

 Цікаво, як ситуація з такими краудсорсинговими проектами в інших українських містах? Чи є у вашому місті щось подібне?

На День Незалежності

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
 
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
 
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
 
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
 
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

(Віктор Баранов, "До українців", Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року)

Країні "У" сьогодні виповнилося 21. Повноліття за усіма стандартами та канонами. Час із "учбового" стану переходити до самостійного, відповідального і свідомого прийняття рішень.

З Днем державного прапора

Добре було би, якби кожен із українців відшукав цього дня хоча б невеличкий синьо-жовтий стяг і прикріпив його на власному балконі, вікні, на ґанку, над хатою чи котеджем, на даху авто, на велосипеда чи моторолера (так, як чимало людей робили в червні цього року під час виступів нашої збірної на Євро).

В нас чомусь бракує отого, хай і демонстративного, але відданого ставлення до символів власної держави, котре є в канадців, німців, італійців, а надто - в американців. Скажете "в нас держава не така, щоби бути їй вдячним за щось"? Держава починається із кожного з нас. Нехтуємо собою і не вдячні собі та тим, кого любимо чи кому довіряємо (нашим рідним, друзям, колегам по роботі чи проекту)? Хто тоді винен нам, що немов напоказ стидаємося того, що належимо до могутнього, талановитого, багатогранного і мудрого народу з колиски європейських націй...

Фото власне, Вінниця, 23-24 серпня 2010 року. Пішов шукати прапор на сьогодні :)

Цікава розмова журналістів із президентом НаУКМА

Брюховецький - про демократію, революцію та  еволюцію, університети, міграцію кадрів, настрої протестні та інтелектуальні в українському суспільстві. Зустріч відбулася 20 серпня 2012 року.

Революційний потенціал студентських протестів в Україні
Рух Чесно продовжує зустрічі у форматі дискусійного медіа-клубу. Мета зустріч — розгорнути у суспільстві конструктивну дискусію щодо майбутніх парламентських виборів та політичної перспективи України в цілому. Про те, як студенти можуть протистояти політичним маніпуляціям і чи виконала Києво-Могилянська Академія функцію каталізатора соціальних перетворень в нашій державі, учасники заходу розмовлятиме з В’ячеславом Брюховецьким – почесним президентом КМА, членом Ініціативної групи «Першого грудня».

Лист Солженіцина: чи зима 1974 = осінь 2012?

Останнім часом неодноразово виникало бажання записати все те, що думаю із приводу подій в країні, але коли сідаєш за клавіатуру, pозумієш, що всі ті слова - порожній звук, що літери розбігаються і нічого не важать, що все те - попри певну громадську позицію - межує із слактивізмом та "диванними маніфестаціями" (бо ж нічого не змінює по суті ні в моєму житті, ні в житті тих людей, котрі небайдужі мені: чи то близьких, чи ледь знайомих).

Спостерігаючи "розруху в головах" на тлі суцільної "сплячки" в країні (економіка, політика, культура, віра, довіра, працевлаштування - всі галузі та сфери життя українського немов поринули чи то в токсичний сон, чи в затяжний стрибок із Нікуди в Ніколи) та відчуваючи вже не шостим, а першим чуттям вибори, що сунуть звідусіль (і точно не будуть "прозорими" чи "демократичними"), можу лише навести рядки, написані ще до мого народження людиною набагато мудрішою, розумнішою та сильнішою духом за декілька поколінь (включаючи й наше). Йдеться про відкритий лист Олександра Солженіцина, опублікований 1974 року в лондонській "Дейлі Експрес", котрий радянського (тоді ще) простору дістався аж 1988 року (коли власне вже все і так почало тріщати та валитись, без потреби розхитувати державну машину). Чомусь мені здається, що зараз в українському суспільстві знову настав 1974 рік...



"Когда-то мы не смели и шёпотом шелестеть. Теперь вот пишем и
читаем Самиздат, а уж друг другу-то, сойдясь в курилках НИИ, от души
нажалуемся: чего только они не накуролесят, куда только не тянут нас!
И ненужное космическое хвастовство при разорении и бедности дома; и
укрепление дальних диких режимов; и разжигание гражданских войн; и
безрассудно вырастили Мао Цзе-дуна (на наши средства) — и нас же на
него погонят, и придётся идти, куда денешься? и судят, кого хотят, и
здоровых загоняют в умалишённые — всё «они», а мы — бессильны.


Уже до донышка доходит, уже всеобщая духовная гибель насунулась на всех нас, и физическая вот-вот запылает и сожжёт и нас, и наших детей, — а мы по-прежнему всё улыбаемся трусливо и лепечем косноязычно:
— А чем же мы помешаем? У нас нет сил.

Мы так безнадёжно расчеловечились, что за сегодняшнюю скром-
ную кормушку отдадим все принципы, душу свою, все усилия наших
предков, все возможности для потомков — только бы не расстроить своего
утлого существования. Не осталось у нас ни твёрдости, ни гордости, ни
сердечного жара. Мы даже всеобщей атомной смерти не боимся, третьей
мировой войны не боимся (может, в щёлочку спрячемся), — мы только
боимся шагов гражданского мужества! Нам только бы не оторваться от
стада, не сделать шага в одиночку — и вдруг оказаться без белых батонов,
без газовой колонки, без московской прописки.

Уж как долбили нам на политкружках, так в нас и вросло, удобно
жить, на весь век хорошо: среда, социальные условия, из них не
выскочишь, бытие определяет сознание, мы-то при чём? мы ничего не
можем.

А мы можем — в с ё! — но сами себе лжём, чтобы себя успокоить.
Никакие не «они» во всём виноваты — м ы с а м и, только м ы!

Возразят: но ведь действительно ничего не придумаешь! Нам
закляпили рты, нас не слушают, не спрашивают. Как же заставить их
послушать нас?

Переубедить их — невозможно.

Естественно было бы их переизбрать! — но перевыборов не быва-
ет в нашей стране.

На Западе люди знают забастовки, демонстрации протеста, — но
мы слишком забиты, нам это страшно: как это вдруг — отказаться от ра-
боты, как это вдруг — выйти на улицу?

Все же другие роковые пути, за последний век отпробованные в
горькой русской истории, — тем более не для нас, и вправду — не надо!

Теперь, когда все топоры своего дорубились, когда всё посеянное взошло,
— видно нам, как заблудились, как зачадились те молодые, самонадеян-
ные, кто думали террором, кровавым восстанием и гражданской войной
сделать страну справедливой и счастливой. Нет, спасибо, отцы просве-
щения! Теперь-то знаем мы, что гнусность методов распложается в
гнусности результатов. Наши руки — да будут чистыми!

Так круг — замкнулся? И выхода — действительно нет? И остаётся
нам только бездейственно ждать: вдруг случится что-нибудь с а м о?
Но никогда оно от нас не отлипнет с а м о, если все мы все дни
будем его признавать, прославлять и упрочнять, если не оттолкнёмся
хотя б от самой его чувствительной точки.

От — лжи.

Когда насилие врывается в мирную людскую жизнь — его лицо
пылает от самоуверенности, оно так и на флаге несёт, и кричит: «Я —
Насилие! Разойдись, расступись — раздавлю!» Но насилие быстро ста-
реет, немного лет — оно уже не уверено в себе, и, чтобы держаться, чтобы
выглядеть прилично, — непременно вызывает себе в союзники Ложь.
Ибо: насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а ложь может держаться
только насилием. И не каждый день, не на каждое плечо кладёт насилие
свою тяжёлую лапу: оно требует от нас только покорности лжи,
ежедневного участия во лжи — и в этом вся верноподданность.

И здесь-то лежит пренебрегаемый нами, самый простой, самый
доступный ключ к нашему освобождению: личное неучастие во лжи!
Пусть ложь всё покрыла, пусть ложь всем владеет, но в самом малом
упрёмся: пусть владеет не через меня!

И это — прорез во мнимом кольце нашего бездействия! — самый
лёгкий для нас и самый разрушительный для лжи. Ибо когда люди отша-
тываются ото лжи — она просто перестаёт существовать. Как зараза, она
может существовать только на людях.

Не призываемся, не созрели мы идти на площади и громогласить
правду, высказывать вслух, что думаем, — не надо, это страшно. Но хоть
откажемся говорить то, чего не думаем!

Вот это и есть наш путь, самый лёгкий и доступный при нашей
проросшей органической трусости, гораздо легче (страшно выговорить)
гражданского неповиновения по Ганди.

Наш путь: ни в чём не поддерживать лжи сознательно! Осознав,
где граница лжи (для каждого она ещё по-разному видна), — отступиться
от этой гангренной границы! Не подклеивать мёртвых косточек и чешуек
Идеологии, не сшивать гнилого тряпья — и мы поражены будем, как
быстро и беспомощно ложь опадёт, и чему надлежит быть голым — то
явится миру голым.

Итак, через робость нашу пусть каждый выберет: остаётся ли он
сознательным слугою лжи (о, разумеется, не по склонности, но для про-
кормления семьи, для воспитания детей в духе лжи!), или пришла ему
пора отряхнуться честным человеком, достойным уважения и детей
своих и современников. И с этого дня он:

— впредь не напишет, не подпишет, не напечатает никаким спо-
собом ни единой фразы, искривляющей, по его мнению, правду;
— такой фразы ни в частной беседе, ни многолюдно не выскажет
ни от себя, ни по шпаргалке, ни в роли агитатора, учителя, воспитателя,
ни по театральной роли;
— живописно, скульптурно, фотографически, технически, музы-
кально не изобразит, не сопроводит, не протранслирует ни одной ложной
мысли, ни одного искажения истины, которое различает;
— не приведёт ни устно, ни письменно ни одной «руководящей»
цитаты из угождения, для страховки, для успеха своей работы, если цити-
руемой мысли не разделяет полностью или она не относится точно сюда;
— не даст принудить себя идти на демонстрацию или митинг, ес-
ли это против его желания и воли; не возьмёт в руки, не подымет транспа-
ранта, лозунга, которого не разделяет полностью;
— не поднимет голосующей руки за предложение, которому не со-
чувствует искренне; не проголосует ни явно, ни тайно за лицо, которое
считает недостойным или сомнительным;
— не даст загнать себя на собрание, где ожидается принудитель-
ное, искажённое обсуждение вопроса;
— тотчас покинет заседание, собрание, лекцию, спектакль, кино-
сеанс, как только услышит от оратора ложь, идеологический вздор или
беззастенчивую пропаганду;
— не подпишется и не купит в рознице такую газету или журнал,
где информация искажается, первосущные факты скрываются.

Мы перечислили, разумеется, не все возможные и необходимые
уклонения ото лжи. Но тот, кто станет очищаться, — взором очищенным
легко различит и другие случаи.

Да, на первых порах выйдет не равно. Кому-то на время лишиться
работы. Молодым, желающим жить по правде, это очень осложнит их
молодую жизнь при начале: ведь и отвечаемые уроки набиты ложью, надо
выбирать. Но и ни для кого, кто хочет быть честным, здесь не осталось
лазейки: никакой день никому из нас даже в самых безопасных
технических науках не обминуть хоть одного из названных шагов — в
сторону правды или в сторону лжи; в сторону духовной независимости
или духовного лакейства. И тот, у кого недостанет смелости даже на
защиту своей души, — пусть не гордится своими передовыми взглядами,
не кичится, что он академик или народный артист, заслуженный деятель или генерал, — так пусть и скажет себе: я — быдло и трус, мне лишь бы
сытно и тепло.

Даже этот путь — самый умеренный изо всех путей сопротивле-
ния — для засидевшихся нас будет нелёгок. Но насколько же легче
самосожжения или даже голодовки: пламя не охватит твоего туловища,
глаза не лопнут от жара, и чёрный-то хлеб с чистой водою всегда най-
дётся для твоей семьи.

Преданный нами, обманутый нами великий народ Европы —
чехословацкий — неужели не показал нам, как даже против танков
выстаивает незащищенная грудь, если в ней достойное сердце?

Это будет нелёгкий путь? — но самый лёгкий из возможных.

Нелёгкий выбор для тела, — но единственный для души. Нелёгкий путь,
— однако есть уже у нас люди, даже десятки их, кто годами выдерживает
все эти пункты, живёт по правде.

Итак: не первыми вступить на этот путь, а — присоединиться! Тем
легче и тем короче окажется всем нам этот путь, чем дружнее, чем гуще
мы на него вступим! Будут нас тысячи — и не управятся ни с кем ничего
поделать. Станут нас десятки тысяч — и мы не узнаем нашей страны!

Если ж мы струсим, то довольно жаловаться, что кто-то нам не
даёт дышать — это мы сами себе не даём! Пригнёмся ещё, подождём, а
наши братья биологи помогут приблизить чтение наших мыслей и
переделку наших генов.

Если и в  э т о м  мы струсим, то мы — ничтожны, безнадёжны, и
это к нам пушкинское презрение:

К чему стадам дары свободы?
..........................
Наследство их из рода в роды
Ярмо с гремушками да бич."

12 февраля 1974

Про прості приклади

Після перерви в декілька місяців почав знову слухати подкасти мого улюбленого проекту Freakonomics Radio. І під час прослуховування збагнув, що саме мене приваблює в тому, як Левітт та Дабнер пояснюють найскладніші чи найбільш непрості макро- й мікроекономічні явища та суспільні тенденції. Вони використовують прості життєві приклади.

Те, що можна було би пояснювати вкрай точними та науково обґрунтованими термінами, вони розбирають на окремі фрагменти за допомогою простих прикладів, аналогій, коротких (чи не дуже) життєвих історій конкретних відомих чи пересічних людей, аналізом окремих історичних явищ чи побутових ситуацій.

Подібний підхід не завадив би не лише українській вищій освіті (яка - як мав можливість неодноразово переконатися, - часто-густо ставить за мету "напхати" голови студентів абстрактними теоретичними знаннями із повним відривом їх від дійсності (а у випадках, коли мова йде про менеджмент, маркетинг чи управління персоналом, такий "відрив" - це вирок для майбутнього фахівця: отак довіку й перекладати йому папірці в офісній "комірці" банку з одного стосу в інший).

Такий підхід "пояснення на пальцях" + розуміння суті явища та його взаємозв'язків став би в пригоді і нашим новим-старим політикам, і журналістам, і навіть блоггерам. Замість того, щоб "вознестись главою непокорной" в захмарні висоти власної компетенції, можна робити це просто.

Блоггер та гравець у покер (а тепер - ще й кандидат в депутати однієї із місцевих рад у Росії) Максим Кац - наприклад - просто показує, які є міста "там, у них" і якими їх можна було би зробити (при бажанні влади та самих городян) "тут, у нас". Мені здається, що якби було більше людей, котрі конкретними простими прикладами можуть проілюструвати власні думки, прагнення, цілі, ідеології, напрямки діяльності - то і зміни "знизу" в житті суспільства могли ставатись частіше. Бо продемонстроване на простому прикладі запам'ятовується і втілюється в життя легше (ваш Кеп на сьогодні :) ).

PS: прості приклади мають ще й спонукати до певних самостійних висновків та дій. Тому ЖЖ Каца та подкаст Левітта і Дабнера ви - сподіваюсь, - нагуглите самостійно ;) Обидва рекомендую.

Свої інтернети, не-своя держава

Інтернет робить життя дуже зручним: потрібні тобі люди опиняються на відстані кількох кліків миші, потрібні тобі сайти та ресурси - в одному списку, проти небажаних гостей можна закрити коменти, використати фільтри, приватність чи інший віртуальний банхаммер. Фактично розвиток усіх фільтрів та гнучких налаштувань призвів до того, що в кожного користувача є тепер "свої інтернети". Хочеш бачити котіків та новини гламуру - бачиш; хочеш позбутися "блондинок", "колишніх" та заяложених цитат - позбуваєшся.

Будь-яку соціальну мережу чи сервіс можна перефільтрувати і налаштувати підписки так, щоб світ здавався сповненим лише розумних, цікавих, небайдужих та творчих людей. Щоб проекти були з приємним дизайном, цікавим контентом та якісною музикою на твій смак. Щоб розвиток інтелектуальної складової доповнював візуальне оформлення тощо тощо etc. etc.

Але разом із оцими "своїми інтернетами" утворююється інформаційна ілюзія, що світ в цілому і твоя країна зокрема складаються виключно із приємних, розумних та адекватних людей (а не з тих корумпованих негідників, злочинців, покидьків та божевільних, яких показують в телевізійних новинах, ток-шоу чи про яких пишуть у друкованих ЗМІ). Що немає "совку" в обслуговуванні, дизайнів "вирви-око", хамовитих кондукторів, недолугих продавчинь, бюрократії в держустановах та неприбраних тротуарів, людей, з якими немає про що говорити чи книжок, 90% з яких не хочеться брати до рук.

В кожного із нас є вже "свої інтернети". Та чи є при цьому своя держава? За яку не соромно. В якій не скорочують курс вивчення власної історії в школах. В якій прем'єр не пропонує запустити "бібліобуси" з книжками по селах замість того, щоб відновити там лікарні і побудувати нормальні дороги. В якій заради сина президента не перекривають центральні магістралі столиці. В якій в черзі лікарні ти не відчуваєш себе пропащим; а зустрівшись надвечір із патрулем людей у міліцейській формі, не намагаєшся перейти на інший бік вулиці "щоб бува чого не трапилося".

Мимоволі хочеться процитувати одного із героїв "Истории русских медиа": "Они даже поют сейчас - и то шепотом". Поки освоїли всі цікаві онлайн-сервіси, соцмережі та прекрасні веб-сайти і блоги, втратили оффлайн-гідність, оффлайн-чесність та оффлайн-перспективу. А не варто. Бо онлайн - то лише доповнення до нашого оффлайн-життя.

Підсумки року: про Інтернет, Уанет, ТБ та інше

 Оскільки передбачаю, що наступні 2 тижні в мене будуть завантажені роботою і всякими передноворічними штуками, то підсумки року (суто суб'єктивні) можна підбити вже зараз. Одразу зауважу: це не погляд професійний, журналістський чи ще якийсь, це погляд спостерігача і просто онлайн-юзера. Отже, почнемо.

Інтернет в цілому за 2011 рік

• Змінилися Facebook, Twitter, YouTube, Google та пов'язані із ними сервіси і вони ж задали тренди, які перейдуть в 2012 рік.
• Соціальна складова зросла: соцмережі "повід'їдали" аудиторію у блогів.
• Великі інтернет-проекти ломанулись в бік біржі (і це на тлі кризи, яка все ще триває чи знову розпочинається): дехто вже провів розміщення, дехто залишив це на 2012 рік.
• З'явилася величезна кількість проектів-копікетів на регіональних та локальних ринках (купонні сервіси, мікроблоги, контент-біржі, сервіси бронювання житла та квитків).
• З'явилися і зросли цікаві невеликі проекти із великим потенціалом типу About.me, LaunchRock, Path.
• Геолокація залишилася "річчю-в-собі": всі кажуть, що це круто, але ніяк не можуть "прикрутити" її до повноцінної фінансової моделі використання.
• Groupon як феномен неприбутково-прибуткового проекту ще й виліз на ІРО.
• В Рунеті зацікавились феноменом Kickstarter, в Уанеті 2 спроби схожих проектів закінчились нічим. 
• Продалися ряд великих контент-проектів та онлайн-ЗМІ. AOL із рекламної імперії перетворився на медійно-інформаційну.
• Google+ та Picasa потіснили потенціал та доцільність подальшого використання Flickr.
• Tumblr стрімко зріс і "відгриз" велику нішу. MySpace остаточно втратив будь-які надії на повернення.
• SMM перетворився на слово "ругатєльноє", натомість всі почали говорити про digital. 
• Мікроблоги остаточно стали джерелом новин.
• Онлайн-трансляції (в тому числі - потокові відео-трансляції за допомогою 3G / 4G від ентузіастів та громадських активістів) потіснили ефірні включення телеканалів за актуальністю та кількістю і якістю висвітлення подій.
• TIME назвав "Людиною року" протестувальника із вулиць, площ та соцмереж. Революційні події, страйки, заворушення та масові протести і мирні зібрання - від літньої площі Тахрір до зимової Болотної площі - все це транслювали в першу чергу онлайн-ресурси, а не телеканали.
• Акцент із текстового контенту змістився в бік відео, фото. Зріс попит на дослідження, велику ілюстровану аналітику, інфографіку.

Уанет за 2011 рік

• З'явилося пару цікавих проектів у блогосфері: причому деякі заявили про себе радше в другій половині року. З тих, хто найбільше сподобався - Spoon, Inspired, Рукотвори, Історія життя Анни Бойко. Решта продовжують клепати однотипні блоги з окремими цікавими елементами, але без яскраво пізнаваного обличчя. Індивідуальності мало, багато копікетів (стосується не лише блогосфери).
• Рік кемпів та конференцій (цьогоріч їх організовувалося навіть більше, ніж торік - причому баркемпи, рухи та конференції пішли в регіони, традиційно "домусолювали" тему "соушалмідіамаркетингу", але перші паростки TEDx, Pecha Kucha, Hackaton'ів та аналогічних заходів вказують на те, що якісне зростання буде).
• Рік угод та продажів: купівлі проектів (не лише порталів, але й контент-проектів, екоммерс-платформ, рекламних проектів) протягом всього року (різних за нішами, різних за величиною)
• Мобілізація: мобільні додатки від сайтів добралися до банків, платіжних систем, сервісів бронювання квитків - це свідчить, що в 2012 році ми побачимо розвиток "сервісів on the go"
• Рік кадрових ротацій: на відміну від минулого року в 2011-му довелося написати / прочитати про величезну кількість гучних кадрових перестановок, звільнень за власним бажанням та переходів між компаніями в Уанеті
• Поява нових можливостей та посилення конкуренції на ринку електронних платіжних систем. Небажання держави в особі НБУ сприяти розвиткові таких неконтрольованих державою платежів.
• PayPal в Україну так і не прийшов
• Посилився тиск влади та розпорядчих органів на інтернет-комунікації, онлайн-ЗМІ та ІТ-бізнес. Бюрократи обіцяють захист приватних даних та кремнієві долини з одного боку -і тулять закон про 5% податку і обов'язкову реєстрацію баз даних з 01.01.2012. Кнут та пряник в регулюванні відносин із інтернет-спільнотою та підриємцями перехилено в бік кнута.
• Знову (вперше з 2004-го року) відкрито заговорили про цензуру в ЗМІ.
• Уанет залишився вкрай заполітизованим та сповненим "диванних активістів".

Фейли року в Уанеті

• "Старбакс-Україна"
• Збої в конкурсах із голосуваннями (торгівельні мережі)
• Похід української влади в соцмережі
• Медіа-активності президента

Медіа-події року

• Протести. На жаль - чи на щастя - але саме протести: Єгипет ("Аль-Джазіра" + активісти), Росія ("Ридус" + активісти), Америка (Occupy Wall Street = ЗМІ + активісти), Казахстан (активісти).
• Арешт та суд над Тимошенко: головна тема ЗМІ всіх форматів і не лише в Україні впродовж більшої частини року.
• Фукусіма.
• Наплив розважально-змагальних шоу за американськими франшизами ("х-фактори", "зважені та щасливі", всілякі "пекельні кухні", "люба-ми-вбиваємо-дітей" та інший масТБ-продукт щедро "завалив" екрани українських телеканалів). 
• Брейвік.

Що далі?
В 2012 році мені хочеться побачити Уанет, який не писатиме про політику та політиків без крайньої потреби. Мені хочеться побачити хоча б 5 цікавих контент-проектів, не схожих на "УП", "Історичну правду" та "Корр", чи "Рагулів", а кардинально інших, якісних, таких, щоб на рівні із Fubiz, Atlantic, SmashingMagazine. Знаю, що я "забагато хочу", але якщо не прагнути оцього "багато", то так на рівні "самокльопаних" бложеків ми і залишимося. А потенціал же є, і люди "ідейні" - теж. Мені хочеться побачити більше банківських додатків для смартфонів, розвиток знижок за чекін, публічний вайфай у містах. Хочеться, щоб покинули вже будувати портали і почали робити цікаві ресурси, а не затикані рекламою "сіті-гайди", які ніхто з нормальних людей не читає довше, ніж 5 хвилин. Хочеться більше свіжості в проектах. Хочеться телеканал в Україні по типу російського каналу "Дождь". Знаю, що майже все - утопічне, але чому б під Новий-то рік та й не хотіти?...


В якості картинки використано постер Стронґовського

Про модернізацію по-українськи: країна ксерокопій

Українські можновладці обіцяють, що поїзд з краю в край буде йти 4-5 годин. Обіцяють, що до 2012-го року країну покриє безпровідний шкільний інтернет разом із нетбуками та планшетами в кожну сільську школу. Обіцяють готелі та дороги (щоправда, до 2012-го року навряд чи встигнуть - але обіцяють).

Проте - перші ніж раптом у нас тут Шанхай та Сингапур постане на уламках аграрної економіки - дуже хотілося побачити би на власні очі, як країна Україна перестане бути країною ксерокопій.

Реально: на вулиці 2011-й рік - а ти для походу в будь-яку організацію, установу, відомство маєш надати стос ксерокопій (та ще й в кількох екземплярах). Причому 80% установ не мають ксерокс-пункту на місці, тому ксерокопії треба йти робити "десь", за власні гроші (добре, що банки та телеком-оператори роблять це самі і безкоштовно в процесі оформлення твоїх договорів). В цифровий час доводиться постійно плодити нескінченні кілограми паперу (в розрахунку на рік життя), який - до того ж - займає місце, погано зберігається, віднімає додатковий час на бюрократичну тяганину. А якщо паперовий документ губиться - то його треба відновлювати. Таке враження, що Інтернет, інтранет, єдині програмні комплекси для документообороту - це все не існує для українських чиновників на місцях. Та й не може існувати: грошей та устаткування на це не було, немає і не передбачено.

Чи потрібні швидкісні поїзди та платні траси в країні, де в 50 км від обласного центру вже ніде взяти не-паперовий документ і треба з усього зробити ксерокопію?

Недочитані "Записки українського самашедшого"

Початок року з точки зору вітчизняного книговидавництва - це суцільне обговорення твору Ліни Костенко. А як тільки "Кабі.нет" зробив такий собі "літературний лінч" цієї книги - все, почалося. "Лінолюби" - як їх назвав Олег Покальчук - почали просто "в яростє" котитись хвилею по блогах, ЗМІ та виданнях і захищати, захищати, захищати...

Щоб не плавати в цьому всьому, вирішив почитати і скласти власну думку з цього приводу, без рецензентів, критиків та фанатів. Роман же, живий же класиком написаний, і перший раз, коли про книжку говорять навіть українські телеканали.

І почав читати. І не дочитав. І на половині книжки відчув, що твір починає - як-то кажуть - "грузити" своїм ниттям та депресухою. Може, треба було випустити такий соціальний памфлет - бо це не роман, це потік свідомості з соціальним самолінчуванням якийсь - років 5 тому: тоді ця книга була б актуальна, крута і навіть "в тренді". А зараз я, пересічний читач, не-фанат Ліни Василівни, змушений був продиратись крізь безкінечні закільцьовані пасажі довкола смерті Ґонґадзе; крізь флешбеки до "революції на граніті" та того, яка у нас "ніяка" держава і люди - суцільне безвольне бидло (ні, там прямого такого нема, але як ще назвати ці десятки сторінок про те, що "люди нічого не хочуть", "сірі постаті", "а куди ж ви дивились, теж мені, мужчини", "жінки усі знають" і узагальнень тьма темна); крізь самоприниження героя; крізь дилетантське змішування програміста із системним адміністратором і фемінізму із самокритикою, які дозволяє собі автор без жодного докору сумління (а чого, можна ж деталі і не пропрацьовувати, нащо в соціально "значимому" творі деталі робити достовірними). Продиратись крізь очевидні дрібні маразми типу сисадміна, названого програмістом, який цікавиться гороскопами, комплексує з приводу статевого життя та виховання сина і якимись жіночими очима дивитись на світ, в якому чоловіки та жінки окремо по поличках розкладені, а людей в цілісному баченні - нема (назвіть мені хоча б одного працюючого реального, з життя, програміста з таким типом мисленням - я візьму ці слова назад). Продиратись крізь сиру масу слів та літер, шукати там "ну а що ж нам каже автор" - і бачити, що нічого, крім "у нас все погано, у нас нема майбутнього, у нас люди не такі, у нас країна не така, у нас вони і ми, ми і вони" і далі і далі.

Коли ти 20 сторінок читаєш це, потім 50 сторінок, потім більше сторінок - то в тебе відчуття, що до тебе прилипла жуйка. Літературна жуйка з гірким присмаком. А я хотів книжку почитати, а не жуйку пожувати. А вийшла жуйка. Вибачте. Ліно Василівно, краще б Ви і далі писали віршовані твори.

"Не тисніть на нас!", або Чому Україні потрібен свій "Рух Чаювальників"

Деякі читачі мого блогу помітили банер у правій верхній частині блогу: на жовтому тлі стилізована гримуча змія та напис англійською "Не тисніть на мене" ("Не погрожуйте мені"). Сьогодні хочу розповісти вам, що це все означає, хто такі "чаювальники" і чому така ідеологія та система взаємодії громадян на разі є актуальною для України.

Не лише тому, що на календарі невдовзі - День Свободи і черговий етап протестів підприємців проти нового Податкового Кодексу (22 листопада цього року). Не лише тому, що система чиновників настільки "прогнила", що мова не йде про реформування зсередини (бо реформувати нікому і нікого: депутати, що "кочують" між фракціями та голосують, не соромлячись телекамер, "за" чи "проти" за відмашкою руки очільника фракції - це просто аналог повій із "мамкою", а не представники законодавчої та виконавчої влади). Причина в тому, що суспільство, середній клас в якому ще і так не встиг докорінно зміцніти, потребує самостійно стати на захист власних прав.

Цей захист має відбуватись на позапартійній основі. Не ходінням до урни з бюлетенями, яке одні визнають "прозорим і чесним", а інші кричатимуть про фальсифікації. Не черговими ток-шоу та опитуваннями, де усі результати відомі наперед, в залежності від власника телевізійного каналу. Не патріотично-сльозливим пов'язуванням стрічок на руки-ноги-голови (байдуже яких - георгієвських, червоно-чорних чи жовто-блакитних) та постійними баталіями інтеліґенції довкола історично-культурних перспектив. А діями. Адже якщо цього разу все-таки "переламають" хребет малому та середньому бізнесу - то повернемось ми усі у совок початку 90-х: із рекетом, дефіцитом та примітивним псевдоринком. Адже і студент, і викладач, і пограміст, і робітник, і шахтар на сьогодні на 60%-80% споживають продукт (послуги, речі, отримують доходи, переміщуються в таксі тощо) саме тих, кого зараз намагаються "поставити на місце". І саме тому сьогодні цей пост.

Стагнація економіки та криза молодого покоління: приклад Японії

Поки уряд України думає, куди б іще встромити своє "покращення-вже-сьогодні" та спекулює на тарифній та фіскальній політиці, молоде покоління залишається без роботи та соціальних перспектив. Тривала підтримка економіки в "підвішеному" стані та ігнорування молоді в рамках ринку праці може призвести в нас - із невеликими відхиленнями в кращий бік завдяки ментальним та культурним розбіжностям із країнами Азії - до тієї ж ситуації, яка нині спостерігається в Японії.

Доволі цікава публікація трапилась мені в Daily Finance з приводу того, як трансформаційна економіка та взаємне ігнорування пріоритетів "старого" та молодого покоління можек призвести до втрати майбутнього і тими, й іншими. І залишаться лише яскраві "цяцьки" макдональдсів, гаджетів та соцмереж у поєднанні із дезорієнтацією та соціальним самозреченням. Протистояння "саларіманів" та "фрітерів" або пару втрачених поколінь (і це при тому, що японська економіка ще доволі міцна, навіть після "мильної бульбашки", як називають економічну кризу кінця 80-х - початку 90-х років минулого століття)

Japan's Economic Stagnation Is Creating a Nation of Lost Youths - DailyFinance

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Про ліриків, мазуриків та демо-карт-ію

Послухав запис виступу Ліни Костенко на ювілеї-презентації (дяка Лесі Оробець за те, що виклала його у своєму ЖЖ - хоча б хтось із депутатів ВР приносить інформаційну користь людям:) ). Почитав публікацію "Фактор Герман" в УП . Побачив по ТБ чергову "гаварящую голову" Кремля із пропозицією (!) заснувати союзну державу із центром в Києві (кияни, тіштеся, скоро у вас буде столиця "славянскаго" світу - і почнуть до вас їздити таджики, молдавани, чеченці та інші "брати", заробляти на шмат хліба). І подумалось мені, що не врятує країну ніщо, окрім доброї, міцної, булатної сталі молота.

От би бахнути отим молотом по мозковим центрам
громадянам із ліричною вірою в те, що буде все добре;
ідеологам з промовами про те, що стане все краще;
лірикам із вірою в творче начало і духовність
серед вбогих духом і позбавлених іншої схеми, окрім "дім-офіс-дім" та жвачки новин по ТБ;
спритним хлопакам та жіночкам
із мандатами депутатськими, і гарним минулим, а ще кращою перспективою;
планктону, що вірить у демо-карт-ію - мистецтво переставляння карток для голосування;
євангелістам економічним - які вбачають у соціалізмі та рівності виплат,
піднятті пенсій та зарплат робітникам і селянам - у цьому вбачають економічне майбутнє країни, -

вклонитись доземно - побіжно - попереднім двом президентам
за бардак та світлий тунель із темним кінцем

І щоб дійшло нарешті. Бо має дійти. Мусить. Ну хоча б колись.

Закон-о-мірний 3,14здець

Чому ви так здивовані, обурені і налякані подіями в "Сяйві" , побиттям чергових журналістів, безладдям на вулицях з вини комунальників (живу не в столиці, одначе в дворах у нас ситуація не краща, аніж у вас, інколи можна просто "втопитись" разом із автівкою; вчора під моїми вікнами джип занесло так, що він ледь не протаранив цілий ряд припаркованих машин, вибираючись із льодових баюр) та бардаком в ефірі політичних ток-шоу та на сторінках Інет-видань ? Ви ж в курсі, хто в нас "без трьох процентів хвилин" президент. Звикайте - далі буде "веселіше"...