На День Незалежності

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
 
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
 
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
 
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
 
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

(Віктор Баранов, "До українців", Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року)

Країні "У" сьогодні виповнилося 21. Повноліття за усіма стандартами та канонами. Час із "учбового" стану переходити до самостійного, відповідального і свідомого прийняття рішень.

Посадіть Президента в автобус

Посадіть Президента в автобус:
Не в особистий "мерс", а у звичайний,
У радянський, а не made in China -
І відправте його в дорогу.

І відправте його в дорогу:
Не елітну від Конча-Заспи,
Не покриту асфальтом і світлом,
А у ямах, усю перериту.

Хай водій, вишкіряючи зуби,
З нього візьме 10 гривень за сумку,
Ще й накричить на нього по-хамськи,
Мовляв, "нашо ви бралі білєти".

Хай він "тикає" йому нагло,
Відмовляється робити зупинку,
Бо президент же - теж українець;
А за Конституцією ми усі - рівні.

І пересічний українець
Ходить на автобус чи на маршрутку,
Не вимагаючи вже поваги -
Хоча б просто в салон узяли.

Хай гаїшник не всреться від страху,
Коли бачить собі президента,
А із наглою пикою прямо
З нього візьме хабар у 100 гривень.

Посадіть президента в автобус
І відправте його по країні,
По тій самій, в якій він борди
Понатикував про те, що "будує".

Але ні, то міф все і казка;
В нас ще перший з чотирьох президентів
Казав якось, що в Україні еліта
З народу вийшла і фіг повернеться.

(с) 3.09.2010 (навіяно кількома місяцями поїздок розбитими українськими дорогами, постійними порушеннями ПДР та вимог до перевезення пасажирів, дрібним шантажем та недрібним хамством рейсових водіїв та іншими "чудовими" реаліями на дорогах і в транспорті країни У.)

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

15-річний Сашко Лаврентьєв - про Україну

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ МОЛОДОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА,
ЯКОМУ ЗАВЖДИ БУДЕ 16 РОКІВ

Рік тому йому було 15 років. Дізнався я про нього не з інету чи з Гугла, а з... друкованого календаря, який батьки купували бабусі на цей рік. У хлопця - дефект межсерцевої перетинки і купа операцій "за плечима". Втім, вітчизняні лікарі навіть у столиці "махнули рукою" на хлопця: "Ви мене зібгали, як папірець, і тепер викидаєте у сміття" - якось вигукнув 15-річний пацієнт на чергові відмовки іменитого київського лікаря. Якщо вірити торічним даним, хлопець станом на 2009 рік жив у Полтаві, в гуртожитку, із матір'ю, йому 16-й рік.

Земля хитнулась і зійшла з орбіти.
Розтанула Вкраїна уві млі.
Іще одну ілюзію розбито.
Побільшало зневіри на землі.

Будинки наче пилом припадають,
І десь кричать високо вдалині,
Із вирію вернувшись, - відлітають
Нікому не потрібні журавлі...

В країні - знову лайка до нестями.
Орач цинічно кида плуг і поле.
...Аж хочеться летіти з журавлями
Й сюди не повертатися ніколи.

Та рід мій не із зрадників-іуд, -
Мій біль, і щастя, й доля моя - тут.
Хай ті, хто горло рве за ласими шматками,
Летять із України з журавлями.

Поки в нас є 15-річні, які пишуть такі вірші і мислять саме так, - ніякі колабораціоністські угоди та "расєйщина" і "табачніковщина" нам не страшні. Вірмо в себе.

UPD: погуглив, дізнався, що 6 лютого цього року Сашко Лавреньтєв помер після інсульту та набряку легенів.

—Терпи! — шептали. Я терпел.
—Ты подожди! — сказали. Ждал.
—Всяк чашу пьет свою. Я пил
И на судьбу не нарекал.
И говорил я невпопад.
И оказался не у дел.
И мой вишневый буйный сад,
Чуть вспыхнув, сразу догорел...
Кадр черно-белого кино —
Шуршит опавшая листва...
А мне давно уж все равно.
Одни слова. Одни слова...

(с) він же, один із останніх віршів

«Мені дуже погано, — писав Сашко 16 січня своїй подрузі Жені Давидовій з Таганрога Ростовської області, з якою познайомився на сайті гри «Найрозумніший». — Гірше. Я реально вмираю. Женько, напиши листа ще якому-небудь Путіну, а то я боюся, що вони (керівництво медичного Центру — Авт.) гроші привласнили і нічого не будуть робити. Може, вони взагалі чекають, щоб я здох?»
У листі іншій приятельці, уже після інсульту, за два тижні до смерті, Сашко написав великими буквами (коли зір трохи відновився): «Дихати боляче, начебто в легенях сидить юрба їжачків. Не можу ходити, лежу, як земноводний крокодил. Кашляю всю ніч, і серце болить. Ну, розбудіть хтось мене! Адже так не буває! Інсульту у шістнадцять років не буває! І тупих лікарів у Москві не буває!»

(звідси)

ранкове

(с) by Ulli Taunus

сьогодні день почався із відсутності світла. звичайного звичного електричного. було сонячне. воно іще не встигло крізь хмари продертися, на землю спертися, сповнитися пристрасті і тепла до нового дня. ноутбук мовчав, не грав, не давав відчувати музики звуки, як би не просили цього клавіші й руки. не було світла звичного звичайного електричного.

зате був чай. сніданок. займався над містом буденний ранок. і кожен ковток вбирав у себе холодний вітер за вікном набором випадкових літер. із звичного сонячного. колись чи потім. реальність повисла на тоненькому дроті із павутиння.

у дворі двірники як завжди - мели навпаки проти стрілки годинникової свої вулиці у ранковому поросі. прокидалися ми усі. у дворі біля офісу численної із численних фірм незліченних увімкнули дизельний двигун - щоб світло було. звичайне звичне електричне. інколи йдучи повз, думаю я, що світло вранці їм потрібне, щоб пити запашну ранкову каву, навіть розчинну, але таку необхідну, невпинну, вчасну саме вранці, коли перші сонячні зайці вистрибують по капотам машин поміж шин на дахи і звідти нам посміхаються. нам, котрі так звикли жити із світлом звичним. звичайним. не часто сонячним. але електричним.

вона, вони, він і ми

Анна пише нові невагомі слова.

вони лягають теплом її пальців на клавіатуру, а ми читаємо.

ми засинаємо і прокидаємось із різними думками, у різних країнах, континентах, шматках реальності і територій, із нерозділеними спогадами і втраченим відчуттям того, що колись матимемо ще попереду. так завершується свято уікенду. так починається пробіг поміж автомобільними колесами пробок та доріг нового понеділка.

вони не розуміють, навіщо посеред серйозних та актуальних тематичних постів раптом виникають ліричні відступи "ні-про-що". вони дивляться телевізори і все ще читають ділову пресу, ходять на вибори, готують замість сніданків каву без цукру, мріють, але ховають свої мрії у шафу на дно дорожньої сумки, ставлячи на власних почуттях мітки "лтдбр".

він сидить із чашкою чаю за ноутбуком, чи перед ТБ, чи просто сидить і із пальців вислизають хрусткі, немов тепла скоринка хліба, слова, які не можна тематично приткнyти до того, про що він звик думати і писати щоденно. і всіх нас поглинає ніч, в сутінках якої ми відпочиваємо, або кожен поглинає свої власні думки, немов осад кавової гущі, повторно вкинутий у киплячу воду - все це залишає гіркий післясмак і відчуття того, що час проходить поз, і нічого щемкого, теплого, чуттєвого нам не залишає.

ми, так як вони, читаємо її і його, думаємо про щось своє, нікому не віддає, час відчуття минає, немає сенсу і спокою в тім немає, минає, чогось чекає, іноді відчуває, торкається щокою її щоки, але в реальності все навпаки: немає ні його, ні її - лише ми і вони, міста і вокзали, ночі і сни, а точніше - ночі без снів, багато морських вузлів, пропущених літер, і вітер, що у вікно холодним подихом, за вікнами вже сутеніє, і знову по колу від понеділка в неділю, сиджу і ділю на шматки, перегортаю сторінки, час іде то вперед, то навпаки, і немає ні мене, ні її - є лише ми та вони...