Вообще-то первый раз в первый класс я должен был пойти в 1991 году, но случилось две вещи: путч Янаева, Пуго и прочих КГБистов и мое неудачное попадание в дневной стационар. В итоге родители решили, что ничего ужасного не будет, если в школу я пойду не в шесть, а в семь (как показала практика, и правда ничего ужасного в этом не было).
Управління змінами — найбільш складний і вимогливий процес. Люди витратили безліч часу на написання книжок із менеджменту, проведення мастер-класів та збирання порад про те, як бути готовими до змін в роботі своїх компаній та проектів. Натомість набагато корисніше було би навчитися проектувати зміни, а не змінювати проекти.
Вирішив завести в блозі нову рубрику — «Ранкові читання». В пошті накопичується постійно чимало цікавих матеріалів завдяки розсилками та тріггерам від IFTTT, не всі з них встигаю перекладати чи можу використати для якихось своїх проектів. Тому буду щоранку ділитися з вами порцією матеріалів.
Ви (і я) ніколи не будете готові до змін. Зміни настають в момент найбільшої розгубленості і найменшої готовності до них. Чи є в цьому позитивна сторона нашого буття? Безперечно. Для кожної дії настає свій час, і бути готовим до багатьох із них у всіх у нас об'єктивно не виходить.
Продовжую фотозвітувати з нашого локального святкування (перша частина – тут).
24 серпня видалось відносно хмарним і свіжим днем, довелося поверх традиційної святкової вишиванки брати "камуфляж". Основні святкування цьогоріч відбулися 22 та 23 серпня, а 24-го все почалося аж о 16-й, хоча до того часу народ на площу підтягнувся:
Цьогорічний День Незалежності в нас пройшов не дуже гучно, але були цікаві моменти, які встиг зафіксувати, тепер от поділюсь із вами. Знімалося все на старий добрий Nikon D60 з кітовим об'єктивом (зараз саме в пошуку нової беззеркалки, на яку можна було б мігрувати) та з мінімальною обробкою в iPhoto.
Зараз в мене за вікнами поливає дощ, а 22-24 серпня погода була сонячною та приємною:
Пост вперше опубліковано 06.01.2011. Але вважаю за доречне оновити його сьогодні
Цю колядку я знаю від своєї нині вже - на жаль - покійної бабусі, яка в свою чергу знала її від своєї мами (моєї прабабусі). Ніколи особливо не цікавився етнографією, але цікавий момент полягає в тому, що в сусідніх селах Вінницької області цієї колядки не співають. Тому вирішив провести невеличке дослідження.
Мова йде про церковну колядку "Днесь поюще", яка фактично є частиною церковного гімну і не настільки відома, як "Добрий вечір тобі" чи інші попсові різдвяні співанки, хоча є не менш мелодійною:
Вперше цю колядку у живому виконанні почув у с. Соколівка Крижопільського району Вінницької області. У сусідніх селах Савинці, Левково, Куниче, Заболотне цю колядку не виконують. Яким чином ця колядка стала відома тут - теж не в курсі (знаходив інформацію, що ця колядка є греко-католицькою, а більша частина проживаючого населення є за віросповіданням або православними східного обряду християнства, або ж баптистами).
Текст колядки у місцевому варіанті теж дещо відрізняється і співається на мелодію трохи швидшу, ніж та, що в файлі, вказаному вище:
Днесь поюще купно іграли,
Царя рожденого всюду вихваляли,
І суще все поюще:
"Слава Богу Вєчному" глаголяще.
Як приїхав Йосип у церкву святую
Наложив младєнцу корону златую.
І суще все поюще,
"Слава Богу вєчному" глаголяще.
А ми з тої ради веселімося
Рождєству Христовому поклонімося.
А ось тут - повний текст церковного співу, що фактично є основою для усіх варіантів цієї колядки.
Гадаю, в кожному регіоні є якийсь такий зразок пісенної різдвяної творчості. Бажаю вам в Новому році відкривати для себе щось нове, навіть якщо воно дуже давнє за часом. З Різдвом будьте здорові! Як кажуть у ці дні в селі, звідки родом були мої діди й баби: "Христос ся рождає! Славімо Його"
Вот уже около 20 лет мы с родителями наряжаем искусственную елочку из моего детства: подарок папиного коллеги - небольшая такая елка из ГДР, подаренная еще в первой половине 80-х гг. ХХ века, в период, когда Берлинская стена еще прочно стояла на своем месте, а в Украине доживал свое последние десятилетие "процветающий социализм"; а пахучие сосны были дорогими и неудобными для того, чтобы долгое время простоять в однокомнатной (а потом - в тесной, хоть и двухкомнатной) квартире 9-тиэтажки-общаги.
Винтажные игрушки прилагаются (среди них, к слову, есть игрушки, которым уже по 30-40 лет, какие-то - еще от бабушкиных коллекций новогодних украшений: Чипполино с заплечным мешком, сова и Снегурочка на жестких проволочных пружинах-защелках вместо подвесок; шары и сосульки из стекла со вставленными вовнутрь фрагментами гирлянд из слюды). Сосульки-"сверла" ярких цветов, за которыми в 89-м стоял вместе с мамой в очереди в универмаге в Николаеве на юге Украины (где мы тогда жили) (универмаг в народе именовали "девятиэтажкой": помещался он на первом этаже 9-тиэтажного здания, со второй половины "нулевых" там обосновался филиал "Приватбанка"; это был самый любимый магазин моего детства - в стране, где всё было уже в дефиците, там всё еще можно было купить игрушки и украшения под НГ, правда, в жутких очередях).
Елочка из моего детства, уже не такая красивая, как прежде, но такая знакомая, которая ставилась и в те НГ, когда шел в школу, и когда заканчивал ее; и когда поступил в университет, и когда уже после выпуска приехал жить в новый город). Символ времени, в которое никогда не вернуться, очарования, которого уже не будет, но к которому так приятно прикоснуться хотя бы под Новый год. Хотя последнее время я больше люблю Рождество, чем НГ. Красивая и немного грустная наша маленькая семейная традиция (грустная - потому что с этой елочкой связано много воспоминаний о визитах тех людей, которых, к сожалению уже нет с нами: моих бабушек, некоторых родственников и знакомых; потому что детство и юность ушли; потому что время течёт и многое меняется). Но всё равно и в этом году елка made in Germany - на своем месте. Почти у каждой игрушки - своя история, свои события и эпизоды; и все они вместе - как небольшая машина времени, живое воплощение семейных воспоминаний. Для меня новогодне-рождественский период почему-то скорее по-светлому спокойный и немного печальный, чем радостный и бурный (так уж сложилось за пару прошедших лет). В этом году не загадываю ничего, кроме того, чтобы всё складывалось хорошо у тех, кого я люблю (и у себя, конечно :) себе тоже хочется пожелать хорошего года).
Продолжу тематику застольных песен. Сегодня из-за простуды роюсь на YouTube и связываю свои воспоминания с файлами из Сети. Опять же: песня, которую умел петь и хорошо знал мой дедушка, полного текста до сегодняшнего дня я не знал и даже не думал, что поиски приведут к интересным результатам. Речь идет о "Налей, налей бокалы...", которая на самом деле - «Шотландская застольная», и мелодию ее написал не кто иной как,... великий композитор Людвиг ван Бетховен.
«Шотландская застольная» является вольным переводом английского варианта застольной песни «Come fill, fill, my good fellow!», сочиненного Л. Бетховеном в 1817 году. Автор стихов William Smyth (Уильям Смит) (1765-1849), автор перевода на русский — Андрей Глоба (1888-1964). Оба текста — русский и английский — в левой колонке страницы. Песня переводилась и на другие языки. При прослушивании обратите внимание на отточенность фраз, неожиданно приводящую к двойственности смысла. В припеве герой песни божится, что заказывает последний стакан (последний, ей-богу), а на деле последним у него оказывается не стакан, а «бездельник, кто с нами не пьет». И так по стакану на куплет.
Самый известный из вариантов на русском - запись 1951 г. в исполнении Бориса Романовича Гмыри (1903 — 1969).
Кто врет, что мы, брат, пьяны?
Мы веселы просто, ей-богу!
Ну кто так бессовестно врет?
Постой, выпьем в дорогу еще...
Ей-ей, весело пьется.
К чертям все, что не льется.
Кто там над нами смеется?
Сосед, наливай, твой черед.
Легко на сердце стало,
Забот как не бывало.
За друга готов я хоть в воду,
Да жаль, что с воды меня рвет.
Постой, выпьем в дорогу еще...
Теперь выпьем за Бетси,
Еще выпьем за Бетси,
За рот смеющийся Бетси,
А Бетси сама нам нальет.
Ну да, нам выпить нужно
За всех за девиц дружно,
Давайте ж за девушек дружно,
А Бетси сама нам нальет.
Постой, выпьем в дорогу еще...
**********************
Английский вариант песни.
слова: William Smyth
Come fill, fill, my good fellow!
Fill high, high, my good Fellow,
And let's be merry and mellow,
And let us have one bottle more.
When warm the heart is flowing,
And bright the fancy glowing,
Oh, shame on the dolt would be going,
Nor tarry for one bottle more!
Refrain: Come fill ...
My Heart, let me but lighten,
And Life, let me but brighten,
And Care, let me but frighten.
He'll fly us with one bottle more!
By day, tho' he confound me,
When friends at night have found me,
There is Paradise around me
But let me have one bottle more!
Refrain: Come fill ...
So now, here's to the Lasses!
See, see, while the toast passes,
How it lights up beaming glasses!
Encore to the Lasses, encore.
We'll toast the welcome greeting
Of hearts in union beating.
And oh! For our next merry meeting,
Huzza! Then for one bottle more!
Refrain: Come fill ...
Цените классику, люди. Бетховен знал толк не только в музыке :)
Дни праздничные, и пока народ отходит от выпитого и съеденного за минувшие полутора суток, вспомнилась тут мне одна старинная песня, которую в застолье и в гостях любил и умел петь мой дедушка (ныне, к сожалению, уже покойный). В нашем роду я, наверное, уже представитель третьего или четвертого поколения, кто знает ее текст, хотя зачастую при упоминании люди иногда говорят, что тоже слышали, но для большинства песня неизвестная. Называется она по-разному: одни источники приводят ее название так, как я сам ее знаю - "Быстры, как волны, дни нашей жизни"; но слышал вариант и просто "Застольная".
Написана в середине ХІХ века Серебрянским, студентом-медиком из бывших семинаристов, который действительно умер довольно рано. Судя по литературе, вплоть до 1920х годов это была самая популярная застольная песня учащейся молодежи, и в таком качестве практически сделалась гимном русских образованных алкоголиков.
Правда, есть несколько вариантов этого шуточного "гимна всех пьющих". В частности, в известном мне исполнении текст был таким (а мелодия - немного протяжнее, чем в приведенной выше аудиозаписи):
Быстры, как волны,
Дни нашей жизни,
Что день, то короче
К могиле пути.
Налей, налей, товарищ,
Заздравную чару,
Бог знает, что с нами
Случится впереди.
Припев:
По маленькой, по рюмочке,
Тирлим-бом-бом, Тирлим-бом-бом,
По маленькой, по рюмочке
Чем поят лошадей;
Налей-налей, товарищ,
Заздравную чару,
Бог знает, что с нами
Случится впереди
С вином мы родились,
С вином и помрем;
С вином похоронят
И с пьяным попом.
Налей, налей, товарищ,
Заздравную чару,
Бог знает, что с нами
Случится впереди.
Припев.
Не знаю, как насчет 20-х гг ХХ века, но молодость моего деда приходилась на 30-е - 40-е, соответственно, среди курсантов, солдат и офицеров (уйдя на войну рядовым в 1941-м, дедушка вернулся в офицерском чине, дойдя в точности как по книжке "от Сталинграда до Берлина") эта песня точно была известна.
Вот такая вот история одного старого застольного произведения. Много не пейте, в общем :)
C Новым годом! Вообще-то этот небольшой текст написан за пару часов до НГ (а в настоящий момент простуда и я мучаем друг друга, я смотрю какой-то фильм, не смотрю новогоднее поздравление политиков и вообще может скоро лягу спать).
В наступившем 2012-м хочется пожелать всем нам качественных перемен: это касается всех сторон жизни и очень многих людей, которых я знаю. Предлагаю прямо сегодня 1 января еще до утра поменять что-то: кто давно хотел бросить курить - самое время; кто не решался сделать первый шаг настречу новой карьере, новым отношениям, новым путешествиям - самое время. Даже просто выкинуть старые вещи, ненужные записи, хлам в голове - всё это предлагаю сделать 1 января.
Я начинаю с малого: этот блог в 2012-м превращается в формат 365: я давно хотел сделать 1 фото за каждый день. Только фотографировать буду не столько самого себя (чего вам на мою физиономию каждый день таращиться, собственно), а предметы или события, в этот день наиболее всего отражающие суть дня. Сегодня, как вы уже успели заметить, это - маленькая новогодняя елочка на моем рабочем столе (увы, искуcственная, хотелось бы маленькую живую в вазоне, но заболел я как раз перед НГ, поэтому не сложилось).
С Новым 2012 годом. Будьте собой и доверяйте себе больше, чем кому-либо: "зорко одно лишь сердце, самого главного глазами не увидишь". В этом году все мы будем идти только вперед: календарь майя закончился, и теперь нам некуда отступать :)
PS: в этом году я оставляю себе для активного постоянного обновления только твиттер, foursquare и этот блог. От кучи социальных сервисов, которыми пользуюсь в месяц от силы 1 раз, я устал и ничего, кроме постоянного распыления внимания, это не дает. Эо не значит, что профили в остальных будут удалены: просто там ничего нового появляться не будет (разве что "лайки" фейсбука никуда не денутся: просто это быстро и удобно). Блог в 2011-м я вел крайне нерегулярно и не всегда связно. Понял, что мне этого формата стало особенно не хватать (чтобы наводить периодически порядок в собственной голове, что ли).
UPD: 09:30. 01.01.12
А еще у нас утром выпал вот такой вот снег (который, правда, к концу дня наполовину растаял). Так что зима есть, хотя бы в первое утро года.
Нещодавно в "Корреспонденті" вийшла публікація про те, скільки корисних і позитивних зрушень за останні 5 років відбулося завдяки нашому меру. Як мешканець міста, усе це можу підтвердити. Разом із тим, одночасно можу - ні, мушу - сказати, що є одна проблема, яка систематично, щосезону, щороку, особливо восени та влітку, задовбує (по-іншому сказати вже просто не можна) мешканців центру, старого центру, простору вздовж Південного Бугу та ближньої Київської. І ця проблема називається дуже просто - "промислово-побутовий смоґ".
Я про неї вже не вперше пишу, бо щодня надвечір із вікон квартири з четвертого поверху можу бачити частину старого міста за фабрикою "Рошен", а також цілий ряд приватних дворів на Київській і прилеглих вулицях (для чого колись навіть брав "далекобійну" відеокамеру і спостерігав, як-то кажуть "в деталях") за тим, як із 16:30 і фактично до другої години ночі йде спалення сміття, а також поява промислового смоґу з боку "Олієжиру".
Дзвінки в "Цілодобову варту" при мерії дають дуже короткочасний ефект. Крім того, періодично - раз у місяць десь - коли громадськість явно напосідає на ЗМІ та міськвиконком, з'являються заяви, що ось, ми створили патруль, ми будемо штрафувати до півтори тисячі гривень з приватного господарства, ми будемо боротись і т.д. і т.п. Вибачте, але два останніх літа і дві осені довели, що це все поки що (на жаль) - лише обіцянки-цяцянки.
От зараз знову п'ятниця, знову на вулицю в центрі від "Укртелекому" на Соборній і до скверу Козицького (не кажучи вже про надріччя (підозрюю, що і набережна "Рошен" теж зараз так само в диму) стоїть сизо-синій смоґ, задушливий солодкий запах, джерело невідоме. В яку "Цілодобову варту" звертатись за невідомим джерелом - неясно. Смоґ над річкою такої інтенсивності, що наразі ледь видно протилежний берег. Куди і кому на те скаржитись і як із тим боротись - неясно. Проблема все повторюється, і повторюється, і повторюється. А зі спаленням сміття та смоґом все боряться і боряться. Здебільшого - на папері. Бо дихати однаково немає чим. Добре, що не слабую на астму чи алергію дихальних шляхів (але відчуваю, що з такими порядками ще півроку - рік, і можна "заробити").
В нас же чудове зелене і геть не промислове місто. Чому ж тоді щовечора потрібно відчувати себе наче в Дніпродзержинську чи Кривому Розі? (був і там, і там проїздом, місцевий різнокольоровий смоґ і "палітра" задушливих викидів вражає). Для кого будуь усі прекрасні сквери та вулиці, якщо на кількох центральних з них без протигаза не покажешся просто зараз?
Можливо, місцеві ЗМІ зацікавляться як цим постом, так і проблемою в цілому. Бо обіцяно вже разів 10, що це припиниться, але поки що далі обіцянок справа не зайшла: сидіти вечорами із "заглушеними" вікнами та дверима кілька разів на тиждень ще можна в холодну пору року, а влітку було досить складно. І взагалі - чому мешканці "Єрусалимки" і прилеглої частини міста мають "душитись" викидами від невідомих (чи відомих?) паліїв.
В дополнение ко всем разумным доводам и фактам, озвученным Арсением Финбергом относительно нового проекта "Киевстара", хочу добавить еще пару интересных наблюдений.
"Фото за сегодня" не совсем за сегодня?
Если главная страница проекта за эти двое суток регулярно обновлялась, то должны обновляться и региональные разделы - логично ведь? Выбираю Винницу (город, в котором я живу) - и что вижу? Правильно: 4 фотки, загруженных еще 19.10.2011 одним и тем же пользователем.
"Что-то не так," - думаю я, - "Неужели за двое суток ни один человек, кроме меня, не удосужился фотографии загрузить?!" (про свои 8 фоток уже молчу: ну нет их на странице свежедобавленных из моего города - что поделать, жизнь несправедливая штука). Перехожу на страницу города - и вижу вот что:
Т.е. на самом деле свежие фотки все эти двое суток поступали. Вопрос в том, что проект - видимо - не для небольших городов сделан, а для Киева, Одессы, Харькова, Львова - там с регулярным обновлением "Фото за сьогодні" всё ОК.
Клонирование контента и фотостоки
Идем дальше: очень "оригинально" выглядит размещение полностью идентичного контента от имени двух разных пользователей:
Причем не постарались хотя бы выбрать разные изображения, ну да ладно: спешный запуск, все дела...
Но вот ещё один интересный момент насчет авторских прав: смотрим внимательно на следующий скриншот:
Т.е. загрузивший "автор" - один, автор фотоснимка (скорее всего, продавший свои фотографии через фотосток еще до появления проекта от КС) - другой, а владеет всеми авторскими правами после загрузки файла "Киевстар". Довольно оригинально :) Напомнило историю о том, как основатели сервиса TwitPic взяли да и продали все авторские права на пользовательские фотоснимки одному фото-агентству, после чего начался массовый отток недовольных пользователей: они-то загружали изображения по Creative Commons, а не по коммерческой лицензии. А здесь и вовсе by default все права надо отдать сразу же.
В очередной раз убеждаюсь в том, что любую хорошую идею "бесплатного социального проекта" можно загубить типично отечественным наплевательским отношениям к авторским правам как со стороны организаторов, так и со стороны самих пользователей (уверен, что большинство украинцев не станет даже обращать внимания на указанные факты).
Однако кейс уже слеплен, можно выдвигаться на social media конференции - проект очередного "национального продвижения накануне Евро-2012" готов.
Вот только почему-то добавлять новые фото Винницы - знаменитых винницких муров, здания архива, которому более 100 лет, набережной и много другого, что у меня есть в личном архиве - мне уже не хочется.
Сегодня мне и грустно, и радостно. Грустно - потому что эпоха завершилась, и талантливый маркетолог и человек ушел от нас. Радостно - потому что моя молодость совпала с самым классным периодом этой эпохи, когда Apple представила так много ярких, удобных, интересных, меняющих мир продуктов и решений.
Стив Джобс для меня лично запомнится вот таким. Пафос и обожествление - это то, в чём он, наверное, меньше всего нуждался бы сейчас. Даже когда ему было непросто, он продолжал работать. Продолжим же работать и мы, чтобы когда-то и о нас хотя бы кто-то так грустил, как сегодня десятки миллионов грустят о человеке, которого могли всегда называть просто по имени.
Був сьогодні на першому із низки традиційних фермерських ярмарків (які проходять зазвичай у Вінниці на проспекті Юності від Келецької вниз кожного року в період із середини вересня до середини жовтня). Цьогоріч перший день - 24 вересня, завершать здається 22-го жовтня; ярмарок проходитиме щосуботи з 9 ранку до 2-ї години дня.
На відкриття не потрапив: проспав. Приїхав приблизно об 11 ранку. Народу доволі багато; ціни від традиційних "базарних" на пару гривень в середньому відрізняються в менший бік; але є й приклади більш дорогого товару.
Чим відрізняється такий вінницький аналог farmer's market від європейських чи американських - так це хіба що наявність ковбаси та меду "домашнього приготування". Проте особливого ажіотажу не дуже помітно: найбільші натовпи - там, де продають цукор, цибулю та крупи: вочевидь, люди готуються до кризи :) або просто не всі міські жителі мають достатні зимові запаси. Деякі власники із машинами із приватних господарств продають навіть мішками із доставкою додому (для пенсіонерів досить зручно; правда, ціна трохи вища виходить; але однаково менша, аніж на ринках в "оптовиків").
Поки чекав в черзі за овочами - створив venue на Forsquare: хто із вінничан буватиме тут по суботах із 9:00 до 14:00 - чекіньтесь, не соромтесь :)
Денис Олейников, руководитель ProstoPrint.com, просит по возможности дать ему во временное пользование 10-12 компьютеров, чтобы после изъятия техники Простопринт мог продолжать работу.
Напомню, вчера в киевский офис Простопринта приехали убоповские "маски-шоу", забрали технику и заблокировали работу офиса на полдня и весь вечер, "поздравив" с Днем предпринимателя намного круче, чем все премьеры и президенты вместе взятые.
Контакты: 097 0498681 Skype: denis.oleinikov
Вернулся из деревни, из картофельно-огородного пространства, из мест, где дороги не очень на дороги похожи местами; где люди подсушены палящим слегка и не очень солнцем, а труд физический; и все эти ваши стартапы с их кофаундерами и соцмедиа-трендами - просто никому непонятные слова, "пыль на ладони Вечности" (тм).
И везде - на улочках сёл, в пригородных автобусах, в разговоре с водителями автобусов, машин и тракторов, с фермерами, с простыми учителями, рабочими, селянами, - везде повторяется одна и та же фраза (на украинском, русском, суржике, с матом и без него, с акцентом и пояснениями или просто и ёмко, будто отгруженная точно в меру, будто удар ножа). И фраза эта: "Да нам бы только не мешали - и всё, нам ничего не надо от них, пусть бы оставили в покое". "Они" - это о правительстве.
Наши люди редко улыбаются, громко орут в мобильники, смотрят на тебя, когда ты задаешь вопрос, либо с выражением "слышь чо", либо с затравленно-испуганным выражением человека, укравшего у ребенка мороженое.
Наши автовокзалы неубраны, прокурены и похожи на передвижной табор.
В наших автобусах душно, запах нескольких десятков не
всегда мытых, но всегда щедро сдобренных китайскими поддельными "дольчегабанами", "адидасами" и "кристиан-диорами" подмышек - это второе стойкое впечатление (после вокзальных туалетов).
Наши дороги... о наши дороги, автомобилисты, вы всё знаете лучше меня; а водителям автобусов остается только посочувствовать.
И когда среди всего ты наталкиваешься на что-то положительное (вроде своевременного отправления или прибытия; оптимистично настроенных студентов и студенток и отсутствия "бычья" на вокзале) - то кажется, что эта дорога какая-то "не-наша", "не отсюда".
Зато по дороге послушал пару классных подкастов, которые пишут где-то в Канаде и еще один, записанный во Львове (из последнего узнал о классной группе, играющей что-то среднее между мадроком, инди и гранджем, из (внимание!) Челябинской области).