Творці Angry Birds - про свій проект, його історію та фінансовий бік гри

Безперечно, можна назвати цю гру "ігровим додатком року" для айфонів та андроідів. Ому Маліку засновники проекту розповіли деякі цікаві факти про створення гри, витрати на запуск та поточний стан справ.

Замовити хостинг Пресс-релизы Придбати аудиокниги Купить DVD фильмы Приобрести ссылки

$100 тыс. за 18-тиминутную презентацию

Этот пост будет на русском. Потому, что в Украине, в России, во всех странах СНГ по-прежнему каждые 5 минут кто-то из моих читателей (постоянных или случайных) заходит в МакДональдс и покупает там какой-то очередной канцерогенно-жирный shitfood. Потому что среди моих знакомых и друзей каждый 4-й говорит "я не умею готовить, зачем, в супермаркете и так продуктов полно". Потому что среди девушек моложе 23 лет готовить стало непопулярно; а чтобы похудеть - они курят, и вместо этого - поправляются еще быстрее. Русские субтитры к видео прилагаются.

Эта презентация принесла шеф-повару Джеми Оливеру приз TED в 100 тысяч долларов США на реализацию его инициативы по здоровому питанию и воспитанию в людях необходимости идти "back to kitchen", а не "again to fast-food". 18 минут. 100 тысяч долларов. Идея, которая действительно на порядке дня. А вы что сегодня ели? Какая ценная идея посетила вас сегодня?

Замовити хостинг Додати прес-реліз Придбати аудиокниги Купить DVD фильмы

Из старых моих рассказов: "Абонент недоступний"

Этот пост опубликован, пока я в отпуске

Денис вже вкотре набирав один і той же номер. Йому здавалося, світ збожеволів. Чи це він збожеволів, і сам цього не помітив. Але вже третю добу за номером, до якого він так звик і який встиг полюбити не менше, аніж ту, кому він телефонував, замість гудків – «Абонент недоступний. Щоб надіслати йому голосове повідомлення…»

Аж тепер Денис добре зрозумів, що означає «не знаходити собі місця». А може, з нею щось сталося? А можливо, телефон вкрали? А можливо…? Він і сам вже не знав, що ще «можливо», але на душі було паскудно. Робота, приятелі – це все, звичайно, на певний час відволікало його, але не настільки, щоб забути, що вже третій день він не в змозі нічого вдіяти із ввічливо-мертвим проханням автовідповідача «надіслати голосове повідомлення».

Він буквально не повірив, коли вранці четвертого дня, вже заздалегідь готовий почути звичні фрази автовідповідача, почув стомлений її голос. ЇЇ ГОЛОС.

- Привіт!
- Привіт. Ти щось хотів?
- ..мм… В тебе, взагалі, все добре?
- Так, все гаразд. Все чудово. А ще я б хотіла тебе попросити і думаю, ти мені не відмовиш…
- Так, звичайно!
- Так от: більше мені не дзвони. Забудь мій номер. Так буде краще. Я все зважила. Нам більше не варто бачитись. Телефонувати теж не треба. Ти сильний, ти звикнеш… Вибач, але більше говорити не можу: у мене тут люди, до презентації нового проекту готуємось, я тобі якось розказувала. Щасти тобі.

У трубці уривчасто зітхнули. Щось клацнуло. Пішли короткі гудки. Денис натиснув «відбій», повільно поклав мобільний телефон до кишені джинсової куртки. В голові була якась порожнеча, ніби там вимкнули світло і не сказали, що буде далі. Думок не було ніяких. Взагалі ніяких. Лише коли хтось торкнув його за плече («Денисе, ти на роботу збираєшся?» - сестра нетерпляче поглядала на годинник), він отямився і поглянув навколо, ніби щойно прокинувся.

Десь далеко звідти, у одному із офісів київських рекламних агенцій, гарна струнка дівчина у діловому костюмі із бейджиком «Марія, PR-координатор», сказавши «вибачте, я на хвилинку» вийшла із просторого кабінету, де обговорювався проект нової рекламної кампанії. Вона зайшла до «дамської кімнати», увімкнула воду і підійшла до дзеркала. Швидким рухом дістала із сумочки телефон, вимкнула, відкрила корпус, витягнула sim-картку, зламала її навпіл і вкинула до корзинки зі сміттям. Потім вставила в телефон нову «сімку», увімкнула телефон, поклала до сумочки, натомість витягла звідти косметичку, змахнула сльозу, що блищала в куточку лівого ока, підправила мейк-ап і, закривши сумочку, вимкнула воду і вийшла із туалету.

- Як Ваші справи, Маріє Іванівно? – гукнув її начальник відділу, коли вона поверталась коридором до кабінету.
- О, дякую, чудово, - посміхнулась вона. – Тепер все буде добре.


09.08.2007

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Про оманливість вражень з першого погляду

"З першого погляду" (Un regard) - одна з короткометражок циклу "Magic Paris", 2009 року представленого вітчизняному глядачеві. Історія про те, що те, що перше враження - завжди оманливе. А ще - це вдалий зразок, як можна зняти класний фільм фактично без жодної репліки.

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Из старых моих рассказов: "Витрины"

Этот пост опубликован в то время, пока я в отпуске

…Как различить за гримом штрих?
(Макс Ильин, «Я Просто Улыбаюсь»)

В то странное время между сумерками ночи и блеском дня, когда осеннее солнце уже клонится к закату, а прохожие, подобно листьям, подгоняемые заботами и ранним октябрьским холодом, спешат по своим делам, двое молодых людей лет тридцати не спеша шли по проспекту города тысячи ветров и трёх миллионов разбитых судеб. По крайней мере, им казалось именно так. По городу тысячи витрин и миллионов огней. По городу из пары тысяч зарплаты каждого из них и миллионов способов потратить эти деньги за один вечер.

Один из них – темноволосый, среднего роста, с азиатским разрезом чёрных глаз, чуть смуглой кожей и заострёнными чертами лица – был одет в коричневый плащ, скрывавший дорогой чёрный костюм, обут в замшевые туфли с пряжкой, на голове – тёмно-коричневая шляпа, в руках зонт. Второй – русые чуть длинные волосы, карие глаза, белая кожа и чуть болезненный румянец щёк, плавные черты лица, высокий рост, очки в чёрной оправе, которая немного не шла ему – был в тёмном полупальто, надетом на плотный серый свитер, чёрных джинсах, тёмно-серых спортивных туфлях и бейсболке чёрного цвета. В руках его была небольшая папка, в которых обычно носят важные документы.

Со стороны могло показаться, что они идут так уже целую вечность: беседуя неторопливо, не замечая внутреннего пульса толпы, того загадочного бешеного ритма, что гонит людской поток в разных направлениях в конце рабочего дня. Не заметить этих двоих в толпе мог лишь тот, кто напрочь лишён наблюдательности. Так трудно не заметить две золотых монеты в груде металлолома. Разве что позволить скептическому «ну и что?!» одержать верх над надеждой увидеть всё-таки хоть что-то новое в этой толпе из повседневных лиц и образов, что успели наскучить и даже опротиветь.

Но случайный наблюдатель, обративший на них внимание, был бы ещё более заинтересован в этом странном дуэте, если бы услышал, о чём эти двое вели разговор…

- А что ещё нового?! Ведь изо дня в день одно и то же… Вот ты, - шутливо ткнул пальцем в сторону своего собеседника тёмноволосый парень, - разве не точно так же?! Работа, дом, вечер в клубе, кафе или дома перед теликом на полстены… Мы сами создали механизм, в котором вращаемся.
- Не спорю, - перебил его русый и привычным жестом поправил очки. – Но ведь и в привычную суету можно вносить некоторый оттенок непохожести. Всё зависит от желания самого человека. Весь мир – одна большая витрина. Разница лишь в том, что люди, волею обстоятельств, живут по разные стороны тонкой стеклянной перегородки из условностей, стереотипов, социального положения, предрассудков, вымороченных идей и идеологий, пустых желаний и грёз, которые никогда не исполнятся. Ты только лишь понаблюдай, - он понизил голос до загадочного шёпота, и на губах его заиграла улыбка, - посмотри вокруг, и ты поймёшь, что я прав. Возьмём, к примеру, вот эту девушку, - тут он глазами указал на брюнетку, которая, улыбаясь каким-то своим мыслям, шла им навстречу.

Девушка была высокая, стройная; ветер развевал её тёмные волосы, повязанные белой лентой; одета в белую осеннюю куртку, чёрные облегающие джинсы, осенние сапоги до колена. Недорогая, но стильная сумочка; аккуратный макияж; глаза, точно освещённые изнутри лёгким зеленоватым отблеском; в ушах наушники. Она шла уверенно, быстро, смотря прямо перед собой, куда-то поверх голов, и периодически улыбалась своим мыслям и музыке. Приятели проводили её взглядом, а она лишь улыбнулась в ответ, слегка опустив глаза.

- Девушка хороша, это несомненно, - вернулся к прерванному разговору тот парень, что был повыше, - но попробуем взглянуть вглубь витрины, не обольщаясь тем, что мы видим непосредственно за стеклом из внешнего очарования, подаренного природой, плюс умело использованными гардеробом и косметикой. Ты ведь даже не знаешь, настоящий ли у неё цвет волос или плод усердного окрашивания от корней до кончиков, - он улыбнулся, цитируя рекламу. – Ты не знаешь, действительно ли у неё от природы зелёные глаза, потому что цветные линзы без диоптрий скоро будут продаваться чуть ли не в каждой аптеке; ты не знаешь, как она выглядит по утрам, когда она без косметики, волосы её не уложены, лицо слегка опухло после долгого сна. Ты понятия не имеешь, чем она зарабатывает на жизнь; есть ли у неё хоть какое-то образование; умна ли она или просто круглая дура, нахватавшаяся цитат из модных книжек – от кулинарии до психологии и менеджмента персонала. А может, она вообще не умеет готовить и питается исключительно в «макдональдсе»; или её содержит какой-нибудь «папик» просто за то, что она – ещё один аксессуар для его респектабельности, вроде дорогой иномарки или загородного особняка. А может, она добропорядочная студентка или сотрудница какого-то банка и вообще все свои деньги зарабатывает сама, ещё и маме деньгами помогает, - тебе нет до этого дела. Ни ты, ни я этого не узнаем (разве что кто-то из нас догонит её, найдёт предлог познакомиться, взять телефон, и лишь тогда – может быть! – мы кое-что узнаем о ней). Да нас и не интересует в данный момент её биография, происхождение, интеллект, род занятий, недостатки и достоинства – мы видим лишь яркую картинку за стеклом витрины из наших представлений о том, какой должна быть девушка; броскую рекламу, яркую вспышку в нашем мозгу, что задевает что-то внутри нас и заставляет ненадолго задуматься именно о ней; хотя уже завтра мы встретим другую, которая будет казаться нам намного лучше и красивее, - он остановил приятеля, когда тот попытался возражать ему. – Ведь и на эту мы обратили внимание лишь потому, что она лучше других смотрелась в витрине людских образов, несущихся потоком перед нами. Она лишь умеет подавать товар лицом, только и всего. Будь она трижды дурой, прожжённой стервой или развращённой дешёвкой, но мы скорее заметим в толпе такую, как она, чем начитанную, умную, воспитанную, умеющую готовить, чуткую, терпеливую, одинокую девушку, которая будет одета в неприметные потёртые джинсы, скромный пиджачок, причёска её будет неумелой, косметики не будет вообще, а природные черты лица не будут соответствовать стандартам гламурных журналов. На первую Общество повесит ярлык «вот это тёлка!» или «вот это девушка!» (всё зависит от воспитанности – или, скорее, невоспитанности представителей этого самого Общества), на вторую прилепит этикетку с надписью «лохушка», «заучка», «неудачница» - вариации возможны, но думаю, суть ты понял. В витрине супермаркета человеческих отношений первая продаёт свой товар умеючи, вооружившись всеми маркетинговыми приёмами, книжкой по НЛП, десятком расхожих фраз и томными позами; вторая обречена стать такой, как первая, или погибнуть. В редких случая вторая обречена стать счастливой, а первая – оказаться на обочине. Но для этого нужны сильные мозги и стремление увидеть человека за тонким стеклом витрины, что свойственно далеко не всем мужчинам, - полушутя, полусерьёзно с грустным вздохом завершил он.

Двое пошли дальше, уже в наступивших октябрьских сумерках, мимо зеркальных и прозрачных витрин, сиявших всеми цветами радуги, переливавшихся тысячей огней, гламурными вензелями, узорами, крикливыми вывесками, стильными надписями, цифрами скидок и телефонов; мимо огромных стеклянных полотен, сверкающих каруселью отражений человеческой толпы, что текла мимо них нескончаемым потоком, унося сотни и тысячи людей в сотнях тысяч направлений…

14.08.2007

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Из старых моих рассказов: "Дакота"

Этот пост опубликован в то время, пока я в отпуске

Застенчивая невысокая девушка с веснушками и легкой улыбкой, в жокейской форме и козырьке, лихо сидевшем на голове, с медно-золотистыми волосами, собранными в «конский хвост» – такой Таня увидела впервые своего тренера. Почему-то Таня всегда была уверена, что тренер (в договоре, который она подписывала сегодня утром, эта должность называлась «инструктор по конному спорту») – это такой рослый сильный парень, «ковбой Мальборо», который будет её учить ездить на лошади. Поэтому при виде своего тренера («здравствуйте, меня зовут Катя, я буду проводить Ваши тренировки в течение следующих трёх недель») она испытала лёгкое разочарование, которое, впрочем, быстро сменилось симпатией. Может, из-за по-детски весёлых веснушек и яркой улыбки (такую в фильмах называют «солнечной»); а может быть, потому, что вместе с Катей Таня увидела перед собой Дакоту.

- Знакомьтесь: это наша Дакота, - Катя ласково потрепала по шее рослую гнедую лошадь, которая недоверчиво косилась на Таню и слегка подрагивала ушами. Лошадь была стройной и красива той слегка нервной красотой вольнолюбивого существа, за которой сразу же чувствуется порода.
- А почему Дакота? – Таня осторожно приблизилась к лошади.
- Эту малышку мой отец вырастил. Когда она родилась, как раз сериал какой-то про ковбоев шёл. Ну, знаете, Штаты, прерии, индейцы, Дакота, Техас…, - девушка вздохнула и ещё раз нежно провела рукой по гриве лошади. – Вот и назвал её так. Отец её очень любил. Он умер год назад, - добавила Катя в ответ на немой вопрос в глазах своей ученицы. – Почки. Операция не помогла… Ладно, - словно стряхивая немое оцепенение и отгоняя боль воспоминаний, встряхнула Катя головой, и на лице её вновь заиграла солнечная улыбка, - давайте заниматься.

Первую неделю Тане было тяжело. Тренировки длились по полтора – два часа, но Таня выматывалась так, как будто ездила весь день. Домой приходила усталая, но счастливая. А через день уже вновь спешила на утреннюю маршрутку в пригород, в конную школу, на встречу с «нашей Дакотой». Теперь Таня понимала, почему люди во все времена так восхищались красотой, грацией, силой и быстротой лошади. Это было незабываемое ощущение…

Следующие полторы недели промчались, будто табун арабских скакунов, - дни были такими же яркими, впечатляющими и незабываемыми. Теперь Таня ездила на тренировки ежедневно, благо у неё закончилась учёба в университете. Приближались последние 5 дней тренировок.

В то утро Таня уже за полчаса до занятий была в конноспортивной школе. Но вместо Кати навстречу Тане вышел рослый сильный парень в черной футболке, потёртых синих джинсах и легкой летней шляпе – настоящий «ковбой Мальборо»:

- Добрый день! Я буду проводить Вашу тренировку. Меня зовут Олег.
- А что с Катей??
- Не беспокойтесь, ничего страшного: Катя уехала со своей Дакотой на соревнования во Францию. Вернётся где-то через месяц. Просила передавать Вам привет и чтобы Вы держали за неё кулачки, - улыбнулся парень. Таня улыбнулась ему в ответ, но в её глазах будто погас невидимый огонёк.


Тренировки закончились. А через пару недель Тане предложили работу в столице. Девушка радостно собирала чемоданы, когда в её квартире раздался звонок:

- Здравствуйте, Таня. Это Катя.
- Ой, привет!!! Как я рада Вас слышать!!!! Как прошли Ваши соревнования?
- Хорошо, - рассмеялась Катя, - даже более чем. Первое место.
- Ой, правда? Здорово!!! Поздравляю!
- Спасибо. Кстати, Таня, я хотела спросить: Вы будете продолжать тренировки?
- Слушайте, я даже не знаю,… Нет, наверное. Жалко, конечно. Я в Киев просто переезжаю… Я всё думала Вам перезвонить, но времени не было…
- Жаль, - вздохнула Катя. – Было очень приятно с Вами работать. Если будете в городе, заходите в гости.

Таня попрощалась и положила трубку. За ней должны были заехать через час, а половина вещей ещё не была сложена.


Машина выехала на шоссе, пересекла черту города и стремительно понеслась по трассе. Вскоре показались постройки конной школы. Таня прильнула к стеклу. Когда проехали мимо, Таня вытащила из сумочки мобильный и отправила сообщение: «Жду в гости в Киеве. Вас и Дакоту. Таня».

В Киеве, в своей съёмной квартире она повесила на стену над кроватью большую фотографию гнедой лошади с нервной красотой вольнолюбивого существа, за которой сразу же чувствуется порода.

- А это кто? – шутливо спрашивали у неё знакомые.
- Знакомьтесь: это наша Дакота, - так же шутливо, но с гордостью отвечала Таня.


09.08.2007

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Из старых моих рассказов: "Лак для ногтей"

Этот пост опубликован в то время, пока я в отпуске

Света всегда была немного замкнутой. Может, поэтому у неё было совсем немного подруг и в школе, и в университете. И ещё она никогда не была «душой компании». В полную противоположность Юле. Про таких, как Юля, говорят, что «она и в люк провалится, а оттуда выберется с золотыми часами на каждом запястье». Может, потому они и подружились: каждая дополняла другую и находила в другой недостающую частичку себя.

В то утро они встретились как обычно. Точнее, как это обычно происходило последние несколько недель: Света только закончила университет и была в поисках работы, а Юля уже полгода работала визажистом в салоне красоты. К ней все подруги старались записаться: Юля просто бесподобно делала ногти. За последние пару недель у Светы вошло в привычку сидеть часами у Юли, делая маникюр или просто болтая обо всём и ни о чём. Разговоры перескакивали с новой сумочки Юлиной начальницы на парня, с которым познакомилась Света на прошлой неделе, потом переходили к коллекции купальников от D&G и уносились к берегам Египта, куда в этом году Юля ездила со своим женихом.

Света дремала в уютном кресле, полуприкрыв глаза и наслаждаясь прохладой кондиционера, лениво поддерживая болтовню подруги. Взгляд её рассеяно скользил по россыпям косметики на столиках:

- Юля, а это что за лак? Я раньше не видела у тебя…
- Ой, мась, ерунда одна. Завезли на прошлой неделе. Он такой, не очень. Я б тебе не советовала. Давай лучше вот этим сделаю, - Юля на секунду прервала своё бурное повествование про аквапарк, который они посещали в Египте.

Девушки продолжили и дальше болтать о тысячах тех мелочей, о которых обычно любят посекретничать подруги, когда им особо некуда идти, а времени полно. К тому же, этим вечером они собирались в один из лучших клубов города, куда их пригласил общий знакомый, бывший однокурсник Светы.


- У Вас, Юлия, необычайно красивые руки и отличнейший маникюр. Настоящего визажиста видно сразу, - Сергей галантно усадил Юлю за столиком клуба, рядом со Светой, которая в задумчивости пила коктейль, смотря куда-то сквозь двигающуюся массу парней и девушек. Летняя ночь была в самом разгаре. Юля деланно смущённо улыбалась, преданно глядя Сергею в глаза, и казалось, что всё уже и так понятно. Сергей удалился ненадолго в сторону бара заказать ещё коктейли. Юля отправилась в дамскую комнату. Света сидела одиноко за столиком, пила «Мохито», и мир, казалось, перестал для неё существовать…

«... – Ой, мась, ерунда одна. Он такой, не очень. Я б тебе не советовала».


04.08.2007

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Из старых моих рассказов: "Троянда для неї"

Этот пост опубликован в то время, пока я в отпуске

«..Знаєте, це така збіса цікава річ. Її ніхто ніколи не тримав у руках. Від неї реально дах зриває, я вам кажу. Та ви й самі знаєте, просто не помічали. А я вам покажу. Ходімо!

Хочете, я вам покажу таке, від чого реально люди фігєють? Ага! Ось у вас уже оченята заблищали, я ж вас знаю, вам такі штуки подобаються. Ні, не стану я вас кокаїновими доріжками чи гламурними стразами на попі вабити, для цього є нічні клуби та будинки розпусти (найближчий – у Амстердамі). Але ж ви хочете, щоб було трешево? Буде вам і дешево, і трешево. Чого-чого, а трешу та епатажу я для вас не пошкодую: тут вам не Армія спасіння, не секта і не церква, ніяких нотацій і проповідей. Очі тільки розкрийте ширше і міцніше закрийте рота, бо слова заважають бачити…



Ось вона біжить така радісна, в руках квіти, за спиною невеличкий портфелик. Вона йде до школи. Уперше. І на обличчі її вже є ось ця сама, яку ніхто ніколи не зміг піймати – Посмішка. Вона ще не зіпсована нічим і ніким. Вона посміхається тому, хто за десять років її зґвалтує і вб’є, а поки що буде вчитись із нею в одному класі, а за кілька років буде носити за нею портфелика. Погляньте, який милий веснянкуватий хлопчик! Просто картинка… І навкруги теж – суцільні Посмішки. Хоча декого через три роки поховають, а в її батька буде смертельна хвороба. Та це потім. А зараз вона посміхається. Нумо, посміхніться їй у відповідь, вона ж бо ще дитина!..


А ось ми з вами трошки помандрували в часі. Років так на вісім. Що ми бачимо? Ага, правильно. Ось вона йде вулицею, типова «дєвочка з плеєром», як співала одна російська рок-зірка: на голові навушники, у голові – суцільний безлад думок, на серці – весна, навколо – зима, на обличчі – Посмішка. Вона вже замріяна, бо закохана. Вперше. Дурепа. Якби знала, в кого саме, прострелила б йому голову. Однаково його чекає довічне ув’язнення за декілька років. Нащо це їй?! Вона й сама не знає. Вона мрійливо посміхається зимовому сонцю та ялинкам, вкритим памороззю. Перехожі посміхаються, дивлячись їй услід, адже перед ними – Молодість. Гарні часи…


Додамо на годиннику ще півтора роки. Завіса впаде вже швидко, та поки що вона посміхається. Вона млосно і втомлено посміхається, а він милується нею, відкинувшись на подушки. Не смійте мені в цьому місці читати нотації про ранні статеві стосунки – їй вже сімнадцять, вона сама обирає. Вона обрала його. І жодних передчуттів чи заборон. Вона посміхається, бо щаслива саме зараз. Бо вона віддана йому, а він взяв її як найдорожчий подарунок. Ось тільки вона ще не знає, що не він поклав її біля серця. Вона палить у ліжку і посміхається…»


Чоловік років сорока замовкає, обережно кладе темно-багряну троянду на присипану першим снігом кам’яну плиту. Він уривчасто зітхає, проходить повз мене і неквапливо йде по головній алеї кладовища. З чорного мармурового обеліска на мене дивиться вічно юне обличчя дівчини із довгим волоссям, котра мрійливо і ніжно посміхається.

19.08.2007

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

Из старых моих рассказов: "Раммштайн"

Этот пост опубликован в то время, когда я в отпуске.

На вулиці буяв типовий червневий полудень. Крізь зелень паркових дерев Місто видихало пари бензину, пилюку вулиць та важкі емоції пересічної сірої маси, ковтаючи у підземні переходи нові і нові порції самозаглиблених, замислених, засмучених, закоханих та замозахоплених…

Він вже півгодини намагався поїхати у потрібному йому напрямку. Але усі «маршрутки» були вщерть набиті людьми. На зупинці юрмилися студенти, бабусі, неформали, підстаркуваті чоловіки із шкіряними портфелями та молодики із «барсетками» у дешевих костюмах. Все як зазвичай у «годину пік». Над зупинкою чадний дим численних сигарет змішувався із автомобільним гарчанням двигунів, голосними розмовами, бензиново-алкогольним чадом та запахом сухого міського асфальту.

Його погляд стомлено ковзав по обличчях, спинах, потилицях. Ніби величезна рухлива сіра стіна. Зовсім випадково він помітив біля бордюру дівчину років шістнадцяти. Попри неймовірну спеку, вона була вдягнена у чорні широкі джинси із нашивками, чорну обтягуючу футболку та чорно-білі кеди. На спині – невеличкий рюкзачок із стилізованою готичною літерою «А», теж чорний. Волосся чорне, зібране у «кінський хвіст» білою стрічкою. Вона була надзвичайно блідою серед засмаглого натовпу; її молочно-біла шкіра, здавалось, була мармуровою – він міг би стверджувати, що бачив синюваті прожилки кількох вен на її лівій напівзігнутій руці.

Вона напружено вдивлялась кудись у лише їй відомому напрямку. В той момент, коли вона поворухнулась, і він побачив її обличчя, він міг би заприсягтися, що в її широко розкритих сірих очах застиг важкий смуток. Вона повільно пройшла крізь натовп, повз нього і наблизилась впритул до бруківки. Тепер вона стояла так близько, що якби він ступив крок і простягнув руку перед собою, то торкнувся би її плеча.

Щось ніби підказувало йому: «Заговори з нею! Заговори!» І в той момент, коли він вже ступив вперед, дівчина раптом заплющила очі і, глибоко вдихнувши, різко рушила з місця прямо під колеса авто, що на повній швидкості проминало зупинку саме в цей момент. Це було ніби в кінофільмі – просто і жахливо. Він не міг потім згадати – як не намагався – ЯК САМЕ це сталося; пам’ятав лише, як дико завищали гальма (терпіти не міг цей «штамп», цей клонований книгами і фільмами вираз, але саме так і сталося), як закричали люди, як довкола знялася метушня, хтось кликав на допомогу, хтось кудись дзвонив, переляканий водій, блідий, із тремтячими руками, намагався щось комусь пояснити… А посеред людської круговерті, поруч із ним, стояв чоловік років тридцяти, кремезної статури, у потертому джинсовому костюмі, рокерській «бандані» та у темних окулярах, і задумливо споглядав усе, що відбувалося:

- Раммштайн…

- Ви щось сказали? – рвучко обернувся він до чолов’яги.

- Та я кажу «Раммштайн»…

- Тобто?

- Містечко є таке десь в Німеччині. Там свого часу сталося те, що в нашому Скнилові. За дві хвилини загинуло кілька десятків людей. А починалось все гарно… З авіа-шоу… Потім так назвали відомий рок-гурт, - поблажливо поглянув на нього «рокер».

- І до чого це все? До чого це тут? – він змахнув рукою в бік проїжджої частини, де вже утворилась тіснява, замигтіли вогні «швидкої» та ДПС, метушилися якісь люди у цивільному.

- До того, хлопче, до того… «Раммштайн» означає «жодних хеппі-ендів». Якби гарно все не починалось, фінал трагічний і непередбачуваний. Ні ти, ні я – ми нічого не в змозі змінити. Колись її батьки чекали народження доньки і понад усе хотіли, щоб вона була щасливою. І навряд чи хтось із них передбачав, що за якихось півтора десятки років вона кинеться під «іномарку»…

Чоловік спроквола закурив. Його обличчя залишалось незворушним. А юнак розвернувся і, не відриваючи очей, вдивлявся у юрбу, де в машину «швидкої» вносили ту, котра ще десять хвилин тому стояла біля нього на зупинці. Симпатична. Жива. Вдягнена у чорні широкі джинси із нашивками, чорну обтягуючу футболку та чорно-білі кеди. На спині – невеличкий рюкзачок із стилізованою готичною літерою «А», теж чорний. Волосся чорне, зібране у «кінський хвіст» білою стрічкою. Вона була надзвичайно блідою серед засмаглого натовпу…

На асфальті поруч із бордюром лежав один із розшнурованих чорно-білих кедів. Він помітив: біла шнурівка кедів стала темно-червоною.



15 червня 2007 року (23:08)

Домены и хостинг по лучшим ценам. Для Украины и России

Пресс-релизы и контекстная реклама для В2В / В2С компаний стран СНГ

5 nice video-adverts for Saturday

this weekend started, and I continue collecting and showing the best and the most funny, awesome and great video ads in my blog while spending my free time. check out these ones, hope you like them as much as I did. today I've got stories from McDonald's, Chanel N 5, New-Zeland Airlines, Pepsi and Pelephone GSM. enjoy!

22 РМ, химерності та Марі Дарі перед сном

(c) by GeoTuscan.

світовідчуття чи світобачення на деяких світлинах сповнює тебе світлими відчуттями, які фотограф передає спостерігаючи світ через призву висвітлення однокорінних та спорідненних світлин у циклі безкінечного світла, кольору і німого звуку. пити емоції келихом, дістаючи бульбашки вражень з дна пляшки, яка зветься Життя. і ще - в мене завжди виникало питання: де для фотосетів беруть дівчат із таким нереально густим ластовинням та яскраво-русявим чи рудо-життєвим кольором?!..

ніч, чай, тепло, колір, Lamb та їхня "Колискова" і Mari Dari із її короткими оповіданнями. насолоджуйтесь танучим гірким цукором - він тане надто швидко.. читайте. добраніч. теплих пухових снів і ранку під сонцем із барв золота, міді і чорничного соку..


MARI DARI


Самовбивця-теоретик
* * *
Для John’a Smith’a

Він невловимо схожий на Bjork.
По його шкірі, вгору-вниз, по шкалі відчуттів мої пальчики граються в любов.
Хвилі ніжності — вздовж точок, намічених чорною тушшю.
Дивне інженерне креслення.
Прямі, короткі, раптом-обірвані лінії.
Він усміхається.
Мені?
Його очі заплющені, але через повіки я бачу світло.
Вечорами ми п’ємо міцну каву з терпким присмаком і мовчки палимо сиґарету за сиґаретою.
Він шукає глибину.
Старається зрозуміти хто ж я насправді.
Яка я.
А я собі просто.
В моїй голові вітер, озвучений терпким запахом Tsun Lai.
Він знаходить в цьому щось невловимо знайоме.
А я мовчки усміхаюсь.
Мало б бути — багатозначно.
В моїх очах рухливим рядком проноситься пустка.
Він захлинається словами.
Тонкими пальцями старається втримати чергову сиґарету.
Нарешті припалює.
Зачарувала?
Далі за сценарієм прогулянка нічним містом.
Він не любить дерев.
Бетон, асфальт, смітники, залізниця.
Індастріал.
Або —
Старі стіни Золотої Рози, нагріті за день серпневим сонцем.
Звідки там може бути асфальт?
Безліч кажанів.
Нічні ластівки.
Холодно.
Наш маршрут робить зупинку в Квартирі Жовтого Будинку-на-Майдані.
Розбиті сходинки.
Вздовж темноти.
Навпомацки знаходжу відполіровану часом і доторками клямку.
Двері.
Напівпорожню кімнату роблять об’ємною пурпурові краплини ліхтарів з тамтого боку вікна.
Червоні очка старого магнітофона.
Істеричні стрілочки дивних датчиків.
Захриплий від пилюки звук.
Торкається моїх вуст кінчиками пальців.
Боїться...
Боже, як же він боїться.
Розчиняємося в темних тінях кімнати.
І ось нас уже нема.
Залишаємося нечіткими фраґментами пам’яті.
Це швидко закінчиться.
Час повертатись.
Назад — у той день, де у кожного ще був свій бог, для того, щоб вірити.
В той день, коли він був усього лиш засіб.
А не мета.


Дякую-ДоПоБаЧеНнЯ

На добраніч — сказав ти й одразу заснув.
Я вимкнула світло, ще більше зачорнивши і без того темну кімнату, і загорнулась в (традиційну коричневу клітинку) плед поруч на кріслі. Навпомацки знайшла в темряві запальничку і твою пачку з останньою сиґаретою.
Дим вився вгору до стелі, бився об неї, повільно сповзав униз, осідаючи на одязі і вибляклих фіранках.
Стало якось по-зеленому тоскно і самотньо.
Вовняні шкарпетки з дірками на п’ятках ніфіґа не гріли, а пледа не вистарчало, щоб закутатися цілком.
Не давало заснути відчуття, що я на чужій, вірніше — на твоїй, території.
Ти спав, і мені в голову прийшла ідіотська ідея подихати киснем по той бік квартири.
Не лякали ні сніг, ні -20?С, ні алкоголь в крові, ні маньяки в кущах.
Накинула твій плащ, защіпнулась на два ґудзики, зав’язала шнурівки на черевиках і тихенько вивалилася на сходову клітку.
Зашпорталась об кицьку.
Та по-своєму уривчасто матюкнулась і втекла кудись вниз по сходах.
Люди в цьому будинку обходилися без жарівок і доводилося сподіватися на інтуїцію й трухляве поруччя.
Копнула ногою двері, вдихнула морозного повітря.
(Ну і далі що? Хіба легше стане?)
Мені захотілось вернутися до тебе, притулитися цілим тілом, — і наплювати на єдину подушку і ковдру! ...
«Козел!» — злісно прошепотіла вголос і відчула як тіло вкриває гусяча шкіра.
В першому ж кіоску купила сиґарети і запальничку.
Підняла голову догори.
Зауважила, що падає сніг.
Стало легко і просто, як у дитинстві.
Сніжинки кружляли в несамовитому танку, і я ловила їх теплим язиком.
Вони танули, стікаючи прохолодою по лабіринтах мого тіла.
Було смішно.
Можна було дозволити собі сміятися над собою, скакати по кучугурах, провалюватися і знову вибиратися.
Сніговика... тре’ зліпити сніговика! — промайнула в голові думка.
(знав би ти ЯК ДАВНО я не ліпила цих створінь!)
Сніговик вийшов кострубатим і невловимо схожим на мене.
Зі старого картону зробила йому квадратові крила...
Він був більше схожий на літак, ніж на ангела.
А втім...
— Що це? — мене повертає в реальність твій втомлений голос.
— Це ... Ангел, — відповідаю не обертаючись.
Хвилинна тиша.
Руки в смухастих рукавах обіймають мене.
— Я давно за тобою спостерігаю, — з легкою посмішкою кажеш ти і дістаєш з-під светра два білих крила.
Грубим різким рухом відкидаєш набік картон.
Приміряєш спеціально вирізані, принесені з собою крила.
Стало тепло.
Я подивилася на тебе зовсім іншими очима.
В ті хвилини ти здавався таким світлим...

В твоїх очах пробігає іскринка садизму.
Як у сповільненому, німому, жорстокому фільмі, копаєш сніговика й усміхаєшся:
— Та ну, дебіл якийсь... Ще й з крильцями...


ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЯК БУВАЄ /ЯК БУВАЄ/ ВОСЕНИ
(назва й епіграф заодно)

лібрето (якщо я правильно розумію це слово)
до латиноукраїнського балету на вічну тему

Він мав дивну здатність з’являтися зненацька. Пропадав роками — ні дзвінка, ні листа — аж раптом хапав тебе за плечі, коли ти йшла центром Міста. Насмішкувато, але дружньо заглядав у очі і тягнув на каву. Чи, припустімо, пиво. Ясно, що за твій кошт.
Так сталося й цього разу.
Ти не встигла опам’ятатися, як він волік тебе у бік площі Ринок, щось радісно лепечучи про те, як-давно-я-тебе-не-бачив-ти-ну-зовсім-не-постаріла-що-це-у-тебе-на-голові.
«От, хам...» — промайнуло в голові, але образитися ти не встигла.
— Ти ще замужем? — спитав він, ніжно кидаючи тебе в обійми плетеного крісла коло Підкови.
— Так, а що? Претендуєш? — пробуєш віджартуватися, дивуючись із його точного чуття.
— Та ні, просто за моїми підрахунками давно б мала розлучитися і виїхати кудись до Канади...
Згадуєш про астрологію і про купу Костьових віщувань, які так і не сповнилися. А шкода... Не хочеш про це говорити. Переводиш розмову на вдячнішу тему.
— Костю, як там твої дівчатка?
Він завмирає, заплющує очі й мовчить. Від його таємничого вигляду хочеться жиґати. Ці астрологічно-паранормально-містичні манси встигли набриднути тобі ще три роки тому, коли він умовляв тебе продати номер твого мобільного (твій такий гарний, симетричний номер!!!) Тому що він нібито притягає до тебе неґативну енергію вищих сфер, а ти істота слабка і не зможеш... ну і т.д. (Ех, шкода того номера, все-таки...)
— Вона мила, ніжна... Схожа на парижанку... — раптом видихає він.
— На парижанку? — дивуєшся ти раптовим поворотом подій. Колись йому подобалися лише «дородниє русскіє баришні». Тому тобі пощастило.
— Угу, на парижанку. І постарайся більше не переривати мене.
— Добре.
— Ти вже перервала.
— ...
— В неї коротке волоссячко, вона пахне дорогим тютюном...
(Його ніздрі мимовільно здригаються. Ніби собака принюхується до повітря).
— Вона палить?
— ... дорогим тютюном, здається, More. Про що це я?.. А, ну так, волосся кольору ліскового горіха. І парфуми в неї французькі, здається. Пахнуть чимось терпким і солодким водночас. Як полин. Чи акація. Чи і те, і те разом. Вона струнка, сексуальна, у неї незвичайна краса, загублений погляд, їй взагалі важко дивитися у очі.
— А якого кольору?
— Очі? Карі. Завжди з каламутним болотним відтінком. (роздратовано) Стиль? Ти її одразу впізнаєш. Трохи дивний. Голубі джинси, до неймовірності розширені внизу, довгі, до самої землі. Футболка гірчичного кольору зі швами назовні. Море ланцюжків на зап’ясті. Перстінчики. Вона любить срібло. Окуляри з зеленими склами.
— Чому?...
— ...З зеленими... У неї дуже довгі війки. Дуже. На неї можна дивитися годинами, коли вона робить собі макіяж.
— У неї хтось є? Ну, в сенсі — крім тебе?
— Ха! Їй вартує поманити пальчиком будь-кого, і він здуріє від щастя... Про неї можна мріяти все життя...
— Ну то?...
— Та ніби... Здається, вона втекла від його кохання. (І це через 2! 3! Роки!!!) Але часом дозволяє з’являтися. Вони гуляють містом, от як сьогодні. А часом — вона заходить до нього з касетою, чи просто так...
— А ще хто?
— Ну, є ще Спасіння. Я так його називаю. Не пам’ятаю імені. Теж овен. Група крові 3+. Смаки у них схожі. Але...
— Що «але»?
— Вона його теж кинула.
— Використала?
— Вона так вважає. Й посміхається по-крокодилячому. (Здуріти можна від усмішки. Я б усе віддав...)
— Віддай.
— Їй того не треба.
— А що їй треба?
— Вона сама не знає. Вона депресивна. Відчужена. Хоча вона ніколи не буває сама. Весь час ці хлопчики-цуцики. Друзі. Дівчинка, дуже схожа на неї.
— Краща коліжанка?
— Угу. Коли вони разом — можна здуріти. І ще якась тінь позаду... Вона давно її переслідує...
— Як це почалося?
— Вона не пам’ятає. Але думаю — так було завжди.
— А вірші?
— А... вірші це давно. Це не головне. Вона працює в газеті і ще десь... Якийсь журнал чи що. Не знаю точно. В її текстах «Біль» прозора, як павутинка. Ти її майже не бачиш і не чуєш. А «Смерть» — тільки можливість існувати далі.
— А «Любов»?
— Вона танула в неї на очах. Ніби помирала, але то інакше. Знаєш, як розтягувати жуйку між пальцями. Фу... (Вона намагалась не завдавати болю нікому, але вийшло як завжди.)
(Пауза. Вдихаєш видихнутий сиґаретний дим.)
— І кому ж «пощастило»?
— Та... хлопчині, DJ-єві. Місцева зірка. Молодий, талановитий, бомжував трохи. Довге волосся. Робить вигляд, що растафарі... (ну, ти ж знаєш, як це?) Хоча насправді — просто не висипляється.
— І з чого те все почалося?
— У-у-у... з Земфіри. Мне приснилось небо Лондона. Знаєш? А потім плавно перейшло в боротьбу за стерилізацію пам’яті.
— І в кого ефективніше?
— В нього. Але ж бреше, собака. До сих пір ставить Everything but the girl «Missing»...
— Це її улюблена пісня?
— ...
— А чим вона взагалі займається?
— Вчиться. Я гордий за неї.
— А ти взагалі хто і де?
— Я — тінь. Всі ці роки.
— Я й не знала... (Намагаєшся здивуватися).
— Як можна знати те, чого нема? Як можна любити те, чого нема?
— ?
— Вона самовбивця-теоретик. Вона знає купу способів почати жити вічно (вона так каже). І для мене загадка — чому вона так і не спробувала нічого. Мені б не хотілося знати відповідь.
— Ну, і що ти збираєшся робити?
— Та нічого, в принципі. В суботу наше вінчання. Але вона не вірить в Бога.
— ... ... ...
— ...

(Поки я ходила за черговим пивом, він пропав у невідомому напрямку. Буду чекати наступної осені.)


ПО ТОЙ БІК ХОЛОДИЛЬНИКА

Писалося під Cold Play «Parashutes»

Дійові особи:
Something — з часом Чудо
Щастя — просто Щастя
Депресивна Миш — реальна істота з вигаданою хворобою
Речі — Оточуюче
...і багато ще чого…

Something з неймовірним, уривчастим хрустом сповзло по стіні, впало на підлогу, важко зітхнуло і причаїлося. В кімнату прокралася стара велика кішка, залишаючи за собою брудні сліди, і з'їла Something. У животі захихотіло й стихло. Вранці кішка стала червоною, а потім здохла, виражаючи кривою посмішкою явний прихід Щастя.
Щастя заважало жити, голосно скрегочучи зубами, плямкаючи, тупаючи, гримаючи і спустошувало холодильник, не залишаючи навіть металевих прутиків. Миша впала в стан жахливої депресії тому, що повіситися не було де. І довго курила траву, що росла на підвіконні, зовсім не підозрюючи, що це овес тієї самої кішки. А було вже пофіґ. Всім. Через декілька днів повернулося Something, і Щастя твердо вирішило збирати речі. Миша підмовила речі, і ті зачинилися зсередини холодильника. Something робило спроби поговорити із Щастям, але вони не завершилися Успіхом, оскільки бувають рідні не тільки кревно, але й духовно. Депресивна миша бігала по квартирі в пошуках бритви і гидко верещала Anybody seen my baby, косячи під Роллінґів. Something і Щастя не витримали таких знущань над собою, зарубали мишу і з'їли за недотримання правил проживання у гуртожитку. А кісточки і нутрощі поховали у вазонку.
Something і Щастя залишилися вдвох в порожній, білій кімнаті. Без їжі, світла і води.

— Слухай, a хочеш, я тобі фєнєчку подарую? — спитало втомлене Щастя.
— Хр-р-р... відповіло Something і заснуло.
Цілу ніч Щастя гризло штукатурку і дивилося в Дзеркало. Середночі Дзеркало знудило від фізіономії Щастя, і воно розбилося, залишаючи сотні дрібних скалок. Щастя, звичайно ж, засмутилось і з'їло всі (!) скалки.
Ввечері прийдешнього дня звідкись знизу пролунав дзвінок. Something викопало з-під товстого шару пилу телефон і голосно пчихнуло в трубку.
— Витри шмарклі!
— Ааааа-а-а…ой, блін... Хто це?
— А кого ти в руках тримаєш, Чудо в Пір’ях?!
Something швидко витерло довгим рукавом залишки себе з трубки і радісно крикнуло:
— Шо, вже в Пір’ях?!
— Ну.
— Значить, весна там?!?
— Ага. Вже днів із десять,— незадоволено прошипіла трубка, покриваючись короткими гудками і потроху червоніючи на кінчику спірального хвоста.
Во клас…
І всі вибігли на вулицю хлюпатися в глибоких калюжах. Сміх розбудив Птахів, і ті посилали Неприємні Знаки згори. Неприємні Знаки ще й пахли Рідним Краєм. І всім було дуже весело, аж поки не полив Дощ. Something нарешті зрозуміло, що це воно Чудо, й заплакало. А Щастя дивилося на Чудо і намагалося зрозуміти, що ж сталося.
— Про що ти думаєш, балда? — розмазуючи по щоці тонкі, нерівні смуги чорної туші, спитало Щастя.
— Ти... Хороше.
— Ха, якщо б тебе чула кішка, нею затіпало б від цих слів!
— І... Миле.
— У-у-у, тоді б у неї почалася падачка.
— І... Добре.
— ... І точно б здохла, а не прикидалася який вже день!
— Пофіґ мені кішка, — тихо відповіло Something і опустило вії.
Й настала Тиша, покриваючи всіх Утихомиренням. А за нею Недомовленість.
Щастя ковтнуло чистого повітря і вийшло за ріг.
Телефонний дзвінок розбудив Чудо:
— Я виїжджаю, — якось безбарвно сказало Щастя.
— Куди???
— Далеко.
І зникло.
Назавжди.

Відтоді Чудо гризе пінопластові стіни Назавжди й у важких роздумах плодить Безвихідь.


* * *
Суїцидну не перебивай мовчанку
Ти з тих хто на зітхання
...усміхається...
Двокрапкою і дужкою
Якщо тільки схочеш
(?)
Твої обіцянки стануть правдивими
По ночі
До ночі
Щоночі
Мені подобається
Як вмирають білі тварини
Падаючи з неба
На діл
Поділ
Такий засніжений був
Поночі
В білому зустрічаю чужі втрати
Я йому все ще вірю...
І
В день №
Мені все ще чується
Шурхіт хідників
Не сниться вже зграя білих птахів
Твоїх ангелів
А ти обманюєш...
Чай запарюєш
Йдеш поряд три
Ні
Чотири вечори поспіль
Відчуваю — ти й сам не радий
Коли на моє «відступись»
Стається навпаки
...
Ти береш мене на руки
Гладиш за вушком
...
«Я з а ж и в о. З а м у ж е м»


(c) джерело не пам'ятаю, давно то було; десь колись побачив в інеті. можете погуглити з приводу автора..