про приватність, Або чому я не читаю "топ"

Image by Getty Images via Daylife

Быть самим собой
Было легко, Теперь -
Тяжелее
Быть самим собой
(с) Бумбокс

Реально, ты ждешь что я что-нибудь скажу?
(с) из "Зайца ПЦ" from Линор Горалик
...........................................

Власне, в часи, коли годинник увесь час синхронізується із сервером, коли нотатки та пассворди на імейлі, а не в блокноті, коли музику, тексти, книжки, думки, щоденник, пафосні цитати, розумні новини та дурні відеоролики ми дивимось одночасно із свого лептопа, все менше залишається місць для того, аби.. бути самим собою, не приховувати чужих думок і своїх не приховувати, відчувати, а не кидати "топові" замітки. Колись, коли я завів ще перший блог, на і.уа, я був ще доста дурним та наївно-щасливим, аби писати в нього все, що хотілося. Потім в мене був період "блог як імідж". Потім - "блог як щоденник, а всі решта - ідіть лісом". А тепер - це спроба детермінувати себе чи світ скрізь себе, чи себе у світі, чи просто це графоманія в кінцевій стадії - не знаю. Не читаю "топових" і певно - не читатиму. Не тому, що нецікаво. Є особистості, які є певним чином скандальними, відомими, чи скандально-відомими. Навіть якщо вони банально посилають на йух більшість коментуючих. Вони це роблять із таким шармом, що навіть цю достобісову дурню можна читати. Але блоги, "заточені" під пошукову оптимізацію, "продажний" контент, "актуальність", лінкопізнаваність (не корпоративні чи фірмові, а особисті) - це така ж маячня (імхо), як "Ока" із двигуном від "Порш". Текст виходить нечітким, думки - штучно-пластмасовими, ідіоми - ідіотськими. Так, це приносить гроші чи бонуси, пізнаваність та "очки" у рейтингах. Та чи приносить задоволення?..

З іншого боку, зіткнувшись на власній шкірі (як-то кажуть) із явищем троллінгу та провокуванням дорогих мені людей, почав задумуватись: а чого взагалі варта наша приватність у час, коли можна зазирнути в інфо майже кожного? Як можна викладати свої відверті думки чи відкрите ставлення, коли суспільство.. Стоп! А з яких пір це ти став зважати на те, що є придурки, яким байдужа цінність реального, а не те що віртуального життя, які човгають немитими кедами по людських душах, дають волю "стьобу" над переживаннями чи емоціями?! Відколи це ти почав зважати на те, що говоритиме "хтось", чи пліткуватиме, чи провокуватиме, чи просто нестиме нісенітниці із широко вискаленими зубами, плюючи отрутою в тих, за кого стоїш ти і хто встане за тебе? Раніше цього не було. І тепер не буде.

А хочеться просто не зважати на них, тих, хто і Мережу намагається відверто "загадити" своїми викидами лайна (прошу вибачення за лексику, але навзвати це по-іншому не можу). Перемагає не той, хто виходить у "топ"; перемагає той, хто здатен зберегти гідність і при цьому не скотитись до рівня ідеалізовано-пластмасового, оптимізованого з усіх боків, приємного на дотик та на гуглопошук "юзера". В кінцевому підсумку, бути собою може й важче, але інших способів буття для АДЕКВАТНОЇ людини не існує.

Читаю: Поваляєва "Ексгумація Міста"

Слухаю: аудіокнига "Искусство словесной атаки"

За вікнами: осінь та перші заморозки

В голові: думки про Неї, про Тебе, про життя, про дорогих серцю людей..

Настрій: задумливий

Справи: блоги для київського замовника, кежуал на основній роботі, якісь шматки буденності, помножені на спроби почати писати оповідання, вести одразу декілька проектів і врешті-решт - зібратись і почати все-таки щось РОБИТИ, а не спостерігати..

Час: ніч, 23:14

Вийшло: щось між мікроблогінгом та макросвітом..